Розділ 26

Сонце вже давно сховалося, а місяць зайняв своє почесне місце на зоряному небі. Крізь маленьке віконце під стелею пробирався морозний вітерець. Сирі цегляні стіни вкривали плями цвілі, а тьмяне світло самотньої лампи ледве розганяло темряву. Ліна підійшла ближче до вікна, щоб вдихнути свіжість повітря. Вона підняла голову і зробила глибокий вдих. Заплющивши очі, вона насолоджувалась кожною миттю. За цілий день не було жодного подиху вітру і сморід підвалу ніби здавлював її зсередини.

Минуло менше доби відтоді, як її викрали, а здавалось, що вона сидить тут кілька тижнів. А ще й амулет додає слабкості. Хоча це й відчувалося з перших хвилин, якщо вірити Мейхару, він не вб’є її так швидко. Фея відступила на кілька кроків від стіни, щоб було краще видно вікно. На ньому не було решітки, що було дуже добре, бо вона могла літати. Залишилось тільки зібрати всі свої сили і підлетіти на 2 метри вгору.

- Як ти себе почуваєш? — Ліна різко здригнулася. Вона була настільки захоплена думками про втечу, що зовсім не почула, як до камери підійшов Мейхар.

- Було б набагато краще, якби я зараз лежала у себе в ліжку і пила ароматний чай, - фея повернулася до Мейхара і схрестила руки.

- Ти ж розумієш, що цього не буде, - Мейхар зайняв вже звичне місце на стільці і поклав ногу на ногу. — Чому ти нічого не з’їла? — він вказав підборіддям на кошик за фруктами.

- Пропав апетит, - Ліна повернулась на те місце, де востаннє її бачив орк, і вмостилася в позі лотоса.

- Ліно, люба моя, я попереджаю тебе востаннє: або ти їси сама, або тебе нагодую я, - Мейхар трохи розставив ноги і сперся ліктями на коліна.

- Що може бути гірше за те, що мене повільно вбиває оця хреновина? — Ліна підняла амулет на ланцюжку.

- Ну, наприклад, бути прив’язаною до стільця з шлунковим зондом в горлі, - не міняючи пози Мейхар подивився на Ліну спідлоба.

- Ну, якщо тільки це, - прохрипіла Ліна. Від почутого у неї пересохло в горлі.

- Підходь ближче, не соромся, - Мейхар дістав з кошика невелике люстерце і виклав на нього кілька видів фруктів, а в келих налив воду.

Ліна повільно підійшла до ґрат і сіла на невелику купу соломи.

- Ти ж розумієш, що моїм викраденням підписав собі смертний вирок? — Ліна обережно взяла келих і зробила маленький ковток води. Прохолодна рідина ковзнула горлом, і фея на мить заплющила очі від полегшення.

- Я був приречений у ту мить, коли господар створив мене. Як тільки я виконаю свою функцію — я стану не потрібен і мене буде знищено, - Мейхар говорив так, ніби не хоче такої долі.

- І це все? Ти просто як робот будеш робити все, що тобі наказують? — Ліна поставила келих на підлогу і підігнула під себе коліна.

- Так, це те, для чого я існую.

- Але у тебе є спогади Мейхара. Невже тобі не подобається бути живим, потрібним? Невже ти хочеш і далі виконувати роль бездушної машини для вбивств? — Ліна хотіла надавити сильніше. Хотіла, щоб цей гомункул увімкнув у собі частку людяності, яка передалася йому зі спогадами її начальника.

- Я ніколи про це не думав, - сказав він і відкинувся на спинку стільця. — Їж, не відволікайся, - Мейхар поглядом вказав на люстерце з фруктами.

- Так, можливо, пора подумати? Скількох ти вбив заради господаря? — Ліна відкусила яблуко в подивилася прямо в очі свого полонителя.

- Якщо рахувати Мейхара, то 20 істот, - гомункул відповів так, ніби у нього про погоду запитали.

- І всі вони були різні? — Ліна намагалася дізнатись якомога більше, щоб потім спробувати використати цю інформацію собі на користь.

- Так. Але фея буде друга, - він усміхнувся.

- А хіба ти не казав, що потрібні жертви усіх істот? Я маю на увазі, навіщо тобі ще одна фея? — Ліна потрохи почала відповзати вглиб камери.

- Перша була звичайна. А ти — інша справа. Я гадав, що таких, як ти, більше не залишилось. Але, о диво! Світла вища фея! Та й де? У найвіддаленішому місці країни, де не може повністю розкрити свою силу, - Мейхар розвів руками і почав сміятись. — Твої здібності будуть коштувати десятьох істот. Можеш радіти. Ти щойно врятувала десять життів, - з цими словами Мейхар пішов, залишивши Ліну на самоті.

Ліна сиділа в глибині камери обхопивши коліна руками і тремтіла. Не від холоду, а від усвідомлення, що, якщо не знайде способу вибратися, помре остаточно.