Розділ 25

Лежати практично нерухомо було не дуже зручно, але розв'язувати мене ніхто не збирався. Та й, з рештою, я намагався не думати про дискомфорт. Мої думки були зайняті тільки одним - потрібно знайти спосіб вибратися звідси. Я непросто так просив покликати Арміну. Було в цій дівчині щось особливе. Я відчував, що можу їй довіряти. А моє чуття останнім часом майже не підводило. Мені здалося, що я вже зустрічався з Арміною, але ніяк не міг згадати, де саме була ця зустріч. Мене відволікло клацання замку. І коли двері палати відкрилися, на порозі стояла Арміна.

- Мені сказали, ви хотіли мене бачити, - дівчина увійшла до палати і стала перед моїм ліжком.

- З усіх присутніх, ви викликаєте у мене найбільшу довіру, - сказав я.

- Приємно чути. Чи можу я поцікавитися, чим саме її заслужила?

- Не знаю. Просто мені так здалося.

- Я вас зрозуміла, - дівчина підвела брову і запитала. - Як ваше самопочуття?

- Було б набагато краще, якби ви мене розв'язали, - посміхнувся я.

- Адже ви розумієте, що цього не буде? Принаймні найближчим часом.

- Розумію, але я мав спробувати. І до того ж, як я звідси втечу? Тут навкруги охорона і кодові замки.

- Можливо ви маєте рацію. Проте, в цілях безпеки, вас краще поки що не розв'язувати. Давайте поговоримо про ваш перший сеанс, - сказала Арміна і сіла в крісло поряд з ліжком.

- Ну, давайте спробуємо, - я зітхнув і чекав, поки відьма почне ставити питання.

- Що ви відчули, коли я ввела вам сироватку? — вона дістала планшет і подивилась на мне, очікуючи відповідь.

- Спочатку було легке поколювання, а потім мене ніби різали тисячею кинджалів.

- Це стандартні відчуття. Це означає, що сироватка працювала правильно, - сказала Арміна і щось ввела в планшет. - Що було далі?

- Далі я немов опинився в якомусь світловому тунелі, після чого побачив себе двадцять п'ять років тому.

- Так. Ми теж це бачили. Ваш батько назвав вас Мергелем. Чому?

- Я не знаю. Я ніколи раніше не чув це ім’я.

- Ви впевнені? — Арміна підняла брів.

- Абсолютно. Мати завжди називала мене Максим. Ім'я Мергель я почув вперше кілька годин тому, - я подивився Арміні в очі.

- На жаль нам довелося перервати сеанс, оскільки ви були не стабільні. Цей фрагмент допоміг вам згадати ще щось?

- Ні.

- Подумайте добре, - наполягала дівчина.

- Я ж сказав - ні! Я відключився, а коли опритомнів - опинився тут. Більше нічого, - це допит почав мене дратувати.

- Я все зрозуміла. Вам треба відпочити. Ввечері ми продовжимо. Сподіваюся, ви не будете проти.

Я нічого не відповів і просто дивився в стелю, поки Арміна вводила дані в планшет. Одна частина мене намагалася вибратися з цієї камери тортур, тоді як інша наполегливо хотіла залишитися. Можливо, саме ці досліди допоможуть докопатися до суті. І, можливо, в моїх спогадах дійсно є щось важливе. Принаймні, я дізнався своє друге ім'я. Тепер потрібно дізнатися, як скористатися цим ім'ям, щоб розкрити свою суть. Поки я був занурений у свої думки, Арміна вивчала показання приладів, до яких я був підключений. Дівчина швидко натискала на якісь кнопки на панелі управління, після чого ввела ще якісь дані в планшет і мовчки вийшла з палати, залишаючи мене одного.

- Арміна, люба, як там наш пацієнт? - до відьми підійшов доктор Варжес.

- Почуває себе добре. Показання приладів в нормі.

- Прекрасно. Ти сказала, що увечері його чекає ще один сеанс?

- Так. Мені навіть здалося, що він теж чекає його з нетерпінням.

- Це перший випадок в моїй практиці, коли випробовуваний зовсім не чинить опір.

- Знаєте, це трохи дивно.

- Можливо. Але доки він не створює проблем, продовжуємо працювати за планом, - доктор потер долоні.

- Я вас зрозуміла. Піду все підготую, - Арміна розвернулась на п’ятках і швидким кроком пішла до кабінету.

Не знаю скільки часу пройшло з моменту, як я прокинувся, але точно години три, а може навіть більше. Судячи з того, як швидко день змінився на вечір.

Щойно Арміна вийшла, я спробував піднятися, щоб хоч трошки розім’яти м’язи на спині. Але фіксувальні ремені щільно прилягали до моїх кінцівок.

- Дідько! — вилаявся я про себе.

Якщо так піде далі, довго я не витримаю. Але щось мені підказує, що єдиний час, коли я зможу рухатись — це прогулянка з палати до кабінету тортур. Хоча, не будуть же вони дивитись, як я справляю нужду під себе? Навіть у таких божевільних має бути якась межа. Треба буде це якось використати головне дочекатись влучного моменту. Але тільки після того, як я дізнаюсь все що зможу і якомога швидше. Сьогодні 24 січня. Відлік пішов. У Ліни залишилось 109 днів. І я використаю цю лабораторію у своїх цілях. Головне не конфліктувати і в усьому з ними погоджуватись. І все ж таки переманити Арміну на свій бік.

- Де ж я міг її бачити? — пробурмотів я, як легке миготіння привлекло мою увагу.

Я подивився на стелю над дверима. І... ой, як несподівано — камера спостереження. Я більше б здивувався, якби її тут не було. Ця мерзотна штука може все зіпсувати. Хоча, на що я подівався. Це ж лабораторія, і камери мають бути усюди. Особливо в палатах та кабінетах. Добре, камера, так камера. Головне щоб вона не читала думки.