Розділ 21

Я гадав, що мене відведуть назад до камери, але, коли офіцер вивів мене з кімнати для допитів, ми пішли в інший бік. Мабуть Мейхар вирішив не гаяти час. В кінці коридору справа були потайні двері. Офіцер притулив свій бейдж до панелі управління і двері від'їхали убік як ширма, відкриваючи переді мною гвинтові сходи.

- Вперед, - офіцер трохи штовхнув мене в плече, і ми почали спускатися.

Чесно кажучи, я думав, що нижче вже спускатися нікуди, але дуже сильно помилявся. Ми спустилися приблизно на два-три поверхи і зупинилися ще перед одними дверима. Офіцер виконав вже знайому процедуру. І коли двері відкрилися, я побачив величезну лабораторію, обладнану за останнім словом техніки. Скляні кабінети більше нагадували акваріуми з рибками. В ролі рибок, звичайно, виступали, вчені, які бігали туди-сюди. Вони щось змішували, щось записували, спостерігали за якимись реакціями. Загалом, щось там вивчали. А частину пробірок відносили до добре захищеної окремої кімнати. Щоб туди потрапити необхідно було ввести код на панелі управління, підтвердити його відбитком пальця і сканом сітківки ока.

- Хто це тут у нас? - переді мною раптом з'явився якийсь вчений.

Зовні він був чимось схожий на майстра Йоду з серії фільмів "Зоряні війни": такий маленький, зелений, з неприродньо великими вухами. Ця істота підлетіла до мене на круглому диску, який тримався в повітрі за рахунок якихось імпульсів. Цей "джедай на мінімалках" розглядав мене з таким інтересом і захопленням, немов йому зробили кращий в житті подарунок на день народження.

- Мейхар просив з'ясувати про нього все, що можна, - сказав офіцер.

- Полюбляю загадки, - посміхнувся вчений. - Веди його туди, - він вказав у дальній бік лабораторії.

Здавалося, що лабораторія займає увесь периметр департаменту. Офіцер підвів мене до броньованих дверей з маленьким віконцем в центрі.

- Дякую. Далі ми самі, - до офіцера підійшла молода дівчина.

- Добре. Доповіси, як тільки щось дізнаєтесь, - сказав офіцер і покинув лабораторію.

- Проходьте, - дівчина відкрила двері, пропускаючи мене вперед. - Дивно, що ви не чините опір.

- А який в цьому сенс? - сказав я і увійшов до приміщення.

- Ось би усі інші це розуміли, - сказала дівчина і увійшла слідом.

Кімната була невеликою, але дуже світлою. Білосніжні стіни і яскраве світло сліпили очі. У центрі стояло велике крісло і фіксуючими ременями і круглим операційним світильником. Поруч був столик з різними хірургічними інструментами. Усе це було доповнено апаратом ЕКГ, дефібрилятором і великою плазмою на стіні. Я вже не говорю про купу додаткового обладнання.

- Справжня камера тортур, - сказав я, коли дівчина всадила мене в крісло і пристебнула фіксаторами. Тільки після цього зняла наручники.

- Головне - не чиніть опір. Тоді буде не так боляче.

- А це вже буде залежати від того, що ви будете робити, - сказав я, продовжуючи розглядати кімнату.

- Мене звуть Арміна. Я стежитиму за вашим станом, - сказала незнайомка.

- Ви - відьма?

- Так. Вас це не влаштовує? - запитала дівчина і ще раз перевірила фіксуючі ремені.

- Чесно, мені вже все одно.

- Ну, тоді почнемо. Я введу вам сироватку, яка пробудить ваші спогади.

- Навіщо?

- У вашій справі сказано, що ви не знаєте, хто ви, а батька майже не пам'ятаєте. Ця сироватка допоможе відновити ваші спогади, а все, що відбуватиметься у вас в голові, ми побачимо на цьому екрані, - сказала Арміна і приліпила до моїх вісків дві присоски. - Зараз буде трохи боляче, - дівчина узяла шприц з сироваткою і ввела мені в плече.

Перше, що я відчув - це легке колення по усьому тілу. Але з кожною секундою воно ставало все сильніше, поки не з'явилося відчуття, що мене ріжуть тисячею кинджалів. Це біль вирвався назовні неприродним криком. Через деякий час все припинилось. З'явився озноб по усьому тілу, а в голові почали з'являтися спалахи. Спогади. Давно забуті спогади маленького хлопчика.

- Досі не можу зрозуміти, як ти могла назвати нашого сина людським ім'ям?

- Якби ти частіше знаходився поруч, то мені не довелося б вирішувати це одній!

Я перенісся на двадцять п'ять років назад: чотирирічний малюк, який в спальні грав з машинками, а десь на кухні була чутна суперечка батьків.

- Адже я тобі говорив, що сила залежить і від імені.

- А може я не хотіла, щоб наш син став таким як ти!

- Ти з глузду з'їхала! Наш син унікальний! А ти подавила його суть, давши йому людське ім'я!

До кімнати увійшла високий темноволосий молодий чоловік. Спочатку я подумав, що це я. Але це був мій батько. Як же ми з ним схожі. Він узяв мене на руки і прошепотів:

- Тебе звуть Мергель. Запам'ятай це ім'я. Тільки визнавши його, ти зможеш розкрити свою силу.

- Його звуть Максим! І ніяк інакше!

- Олександра, коли ти виходила за мене заміж, то дала обіцянку, що якщо народитися хлопчик, ім'я йому дам я!

- Ох, ну пробач, що наш син не дочекався, поки ти повернешся з чергової експедиції. І до того ж, ти тримав в таємниці його ім'я! І взагалі, що це за експедиції? Чому ти так часто на них їздиш?

- Мила, я скоро тобі все розповім. Тільки потерпи трохи.

- У нього почалася епілепсія! - я почув приглушений голос Арміни. - Його потрібно терміново привести до тями!

- Ні! Не зараз!

- Якщо нічого не робити - ми його втратимо! - наполягала дівчина.

- Добре. Вколіть йому діазепам. Завтра продовжимо.

Я опритомнів вже в іншій кімнаті, схожій на лікарняну палату, але так само був пристебнутий фіксуючими ременями. Я покрутив головою і бачив поряд з собою цього божевільного вченого.

- Ви так швидко опритомніли? - сказав він і щось ввів в планшет. - Пробачте, я не встиг представитися. Мене звуть доктор Варжес.

- Гоблін… - пробурмотів я.

- Так. І прошу помітити, один з кращих. Отже, як ви себе почуваєте?

- Живий…