Розділ 9

Будівля головного департаменту знаходилася через дорогу. Це була чотириповерхова цегляна споруда з великими двостулковими вікнами. По обидва боки під'їзної алеї красувалися величні смереки в білих шубах, а біля головного входу розташувався невеликий фонтан. На першому поверсі стояв металодетектор. Такі штуки можна побачити в аеропортах. А поряд стояли два охоронці. Ми по черзі пройшли аркою і незнайомка повела нас до сходів. Зовнішній вигляд будівлі дуже відрізнявся від того, що ми побачили усередині. Кожен куточок був обладнаний камерами відеоспостереження. На стінах розташовувалися сенсорні екрани, на яких можна було знайти будь-яку інформацію. На освітленні тут вирішили не заощаджувати. Тут було світліше, ніж у найяснішу погоду на вулиці. На другому та третьому поверхах мабуть була лабораторія. Там тільки й бігали люди і істоти в білих халатах з кабінету до кабінету. Минаючи проліт за прольотом, ми піднялися на четвертий поверх. І якщо на перших трьох поверхах кипіла робота, то на четвертому панували тиша та спокій.

- Містер Мейхар? - Ліна застала орка, що виходить із її кабінету.

- Ліно? – злякано запитав Мейхар.

- Що ви тут робили?

- Я проходив повз, вирішив завітати. Але тебе не було на місці, а кабінет відкритий.

- Я, певне, забула його закрити. Та й до того ж, хто наважиться красти з департаменту? - Усміхнулася дівчина.

- Це точно. Таких сміливців я ще не зустрічав, - відповів орк і додав, - але ти все ж таки більше не забувай це робити.

- Добре, містере Мейхаре. Доброго дня, - Ліна попрощалася з орком і відчинила двері, пропускаючи нас уперед. У маленькому кабінеті зовсім не було місця для нас трьох. Біля вікна стояв невеликий стіл, до якого впритул примикав стіл побільше, залишаючи всього близько метра до дверей. На цих двох столах панував хаос. Серед багатьох пакетів, папок, документів було важко знайти щось конкретне. Праворуч на всю стіну простягався стелаж з полицями та скриньками з кодовими замками. Ліворуч – велика інформаційна дошка в стилі старої школи з прикріпленими до неї фотографіями.

- Тож хто ви такі? - Запитала Ліна і вказала нам на стільці, засунуті під стіл.

- Як я вже казав, звуть мене Макс. Я працюю в Миколаївській IT-компанії… - я не встиг закінчити, як Ліна простягла мені якийсь пристрій, схожий на міні-сканнер.

- Притуліть до верхньої панелі великий палець, - сказала дівчина.

Я зробив так, як мені сказали. Пристрій видав короткий гидкий писк і на моніторі комп'ютера висвітлилося вікно обробки даних. Поки ми чекали на результат, дівчина зняла шубу і я забув, як дихати. На гарне конопате личко, обрамлене вогняно-рудими локонами, впав відблиск світла від парних крил, що переливались в промінцях сонця. Золоте обрамлення надавало їм витонченості та вказувало на приналежність до почесного роду. Цікаво, що така фея забула у такому місці? Поки я милувався цією витонченою істотою, фея повторила з Русланом процедуру сканування.

- Так, Максим Баренсов. Двадцять дев'ять років. Напівкровка. Народився 12 вересня 1992 року у Миколаєві. Освіти немає. Мати: людина, учитель інформатики. Батько: істота. Вид: невідомий. Археолог. З 1997 року вважається зниклим. Є зведений брат: людина, живе в Києві, юрист. На сьогоднішній день ви працюєте в IT-компанії листоношею і за сумісництвом заробляєте на геймінгу, - Ліна косо подивилася на мене. – Ви знаєте, що це незаконно? – я промовчав.

- Максе, так ти істота?! – пожвавішав Руслан. – Чому ти не говорив?

- Помовчіть, - сказала дівчина.

- Ну як так? Я ж твій найкращий друг! Міг би й розповісти! – не вгавав Рус.

- Руслане Миколайовичу! - Ліна стукнула кулаком по столу. – Це ви обговорите потім, – додала фея та повернулася до вивчення особистих справ. - Руслан Миколайович Кондорський. Двадцять сім років. Народився 8 серпня 1994 року у Миколаєві. Батьки: невідомі. Інших близьких родичів також немає. Працюєте комп'ютерним техніком і, яка краса, хакер за сумісництвом.

- Прошу помітити, мирний хакер. Нічого протизаконного я не робив, Руслан відкинувся на спинці стільця і ​​схрестив руки на грудях.

- Вас підозрювали у зламі системи департаменту, – сказала Ліна.

- Мене підставили. Це було доказано.

- Але слід залишився. Отже, що вас привело до Західної України? - Дівчина уважно розглядала нас бездонними смарагдовими очима.

- Кілька днів тому мені на очі потрапила стаття про нещасний випадок, - я дістав з рюкзака папку і швидко знайшов потрібний аркуш. – Ось вона «Золота лихоманка з летальним кінцем».

- І що? Це проста стаття. Ви знаєте, скільки нещасних випадків трапляється щодня? – Запитала Ліна.

- Я теж так спершу подумав, але потім побачив ще дві схожі статті.

- Збіг, - сухо сказала дівчина.

- А тут ви помиляєтесь, - сказав Руслан.

- Впевнені? - Ліна перевела недовірливий погляд на мого друга.

- На сто відсотків. Максе, дай флешку.

Я дістав із кишені маленьку чорну флеш-карту і передав Ліні.

- Ось погляньте на це.

Ліна з побоюванням взяла у мене з рук флешку і підключила до свого комп'ютера. Очі дівчини з кожною відкритою статтею ставали дедалі більшими. Було видно, що вона знає деякі з них.

- Це неможливо, - прошепотіла вона собі під ніс і обернулася до нас. - Тобто ви хочете сказати, що всі ці смерті пов'язані?

- Так. Як мінімум, їх усе поєднує п'ятниця тринадцяте. А якщо капнути глибше, то, може, ще щось знайдеться. До речі, ви казали, що вже бачили цю статтю, – я вказав на статтю про гнома.

- Бачила, - неохоче відповіла фея, ще раз перевела погляд з мене на Руслана і глибоко зітхнула. - Ну добре. Я теж вважаю, що це не нещасний випадок.

Ми з Русом переглянулися, а Ліна продовжила:

- Я теж знайшла кілька схожих випадків, - вона вказала на докази на столі. - Але на те, що всі смерті трапилися у п'ятницю тринадцятого, я не звернула уваги.

- Ми теж не одразу зрозуміли, - сказав Руслан. – Але коли знайшли понад п'ятнадцять схожих смертей, все само зійшлося.