Розділ 8

Мене розбудив шум гримаючого посуду, а смачний аромат їжі змусив підвестися з ліжка і попрямувати на кухню. Я ніколи не бачив Руслана в такому вигляді: яскраві жовті пляжні шорти з пальмами і не менш яскраву зелену футболку спереду прикривав витончений кухонний фартух з рожевою оборкою. Волосся було зібране в неакуратний пучок на маківці, а борода заплетена на кілька косичок. «Так ось чому вона кучерява» – подумав я. Цей масивний хлопець із спритністю орудував усім кухонним обладнанням, а запах, що наповнив увесь будинок, змусив зрадницьки загуркотіти мій шлунок.

- Доброго ранку! – Рус миттю глянув на мене з-під окулярів і продовжив щось помішувати на сковорідці.

- Добре, - здивовано відповів я і опустився за обідній стіл, не зводячи з друга зацікавленого погляду.

- Сніданок готовий, - сказав Руслан і поставив переді мною кілька тарілок.

На одній з них красувалися рулетики з лаваша з сиром, на другій – бутерброди з авокадо, квасолею та помідорами, а на третій – омлет із хрумкою сирною скоринкою. Ну, і на десерт на нас чекали французькі тости з яблуками.

- Bon appétit.

- Ніколи не подумав би, що ти вмієш готувати. Та й до того ж так смачно, - я уплітав усі приготовлені смаколики за обидві щоки.

- Спасибі. Приємно чути, що моє куховарство комусь подобається. Тож які плани на сьогодні?

- Спочатку треба розібрати речі, а потім навідатися до департаменту.

- Звучить непогано. Але чи можу я внести корективи?

- Давай.

- Ми ж тут десь на два тижні? - я кивнув, здогадуючись, до чого веде Руслан. – То може сьогодні прогуляємося місцем? Раптом потім часу не буде.

- Ні, Рус, спочатку займемося справою, а потім відпочиватимемо.

- Зануда! Ну, давай хоч сходимо кави вип'ємо, - не вгавав друг.

- Добре. Кава, то кава.

Насолодившись сніданком, я повернувся до своєї кімнати, щоб переодягнутися.

- Дивно. Як це тут опинилось? – коли я розібрав валізу, то на самому дні побачив щоденники Ніси і те саме срібне дзеркальце. - Гаразд. З цим розберуся потім, - я закрив валізу і прибрав її подалі в шафу. Склав у рюкзак усі наші з Русом напрацювання, закинув флешку в кишеню штанів і вийшов із кімнати.

- Ти чого це такий загадковий? - запитав Рус, коли я зіткнувся з ним на веранді.

- Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Нісу? – Руслан кивнув. - Так ось, у неї в квартирі є один старий комод, який вона при мені запечатала ще дуже давно.

- І-і-і? - протягнув друг.

- Отже, коли я нещодавно випадково його зачепив, він відкрився. Там я знайшов старі щоденники, амулети, трави та срібне дзеркальце.

- До чого ти хилиш?

- А до того, що коли збирав валізу, то ці речі сто відсотків залишив вдома. А зараз вони магічним чином опинилися тут. Як так вийшло?

- Так ти сам відповів на своє запитання, друже. Це магія.

- Можливо. Так що ти готовий?

- Звичайно.

Ми вийшли і попрямували на пошуки найближчої кав'ярні. Наш будинок було розташовано за десять хвилин ходьби від центру. Але щоб туди потрапити, треба було перебратися на другий берег через міст. Замерзла гірська річка перетворилася на ковзанку. З одного боку від мосту дітлахи каталися на ковзанах, а з іншого – місцеві рибалки займалися зимовою рибалкою, медитуючи над ополонкою. Основна частина селища розташовувалася в низині, оточена безліччю гір і пагорбів, завдяки чому тут було майже безвітряно. Ми швидко знайшли потрібний нам заклад. Це було  маленьке та затишне кафе, виконане у традиційному західноукраїнському стилі. Дерев'яна підлога виглядала дуже красиво в поєднанні з такою ж дерев'яною стелею, на якій розташовані балки та упори. По центру стояв великий масивний дерев'яний стіл та довгі лавки. Біля стіни були такі ж дерев'яні столи, але менші. Максимум для трьох чи чотирьох осіб. Одним із найоригінальніших предметів в інтер'єрі була старовинна скриня – невід'ємна частина традиційного стилю. Класичного скляного посуду майже не було. Глечики, миски, тарілки та чашки – все було глиняне. Адже в такому посуді продукти чудово зберігають свою свіжість. Особливого затишку інтер'єру додавали гарні доріжки у смужку на підлозі, а опудала тварин на стінах створювали вигляд невеликого мисливського будиночка. Ми зайняли один із маленьких столиків та замовили напої. Руслан, як завжди, зупинився на каві, а я вирішив скуштувати місцевий трав'яний чай. Замовлення принесли дуже швидко.

- А тут доволі мило, – сказав Руслан.

- Так. Затишне містечко, – погодився я.

- Ти певен, що не хочеш прогулятися?

- Пізніше. Спочатку в департамент, - сказав я і зробив ковток запашного чаю.

- Доброго ранку!

- Привіт, моя люба! - Катя відставила убік чашку ранкової кави і вийшла зі сховища, щоб обійняти Ліну.

- Ти сьогодні надто активна, - усміхнулася фея.

- Сьогодні я зустріну свою долю! - вигукнула Катя.

- А можна докладніше?

- Ти ж пам'ятаєш мою сусідку, Інесу? Так ось, я вчора її зустріла дорогою додому. Вона сказала, що сьогодні я зустріну свого нареченого. Свою долю, розумієш?

- Кать, ти впевнена, що Інесі можна вірити?

- Вона – спадкова відьма. Усі її передбачення достовірні.

- Ну, гаразд, - усміхнулася Ліна. – Що там щодо мого вчорашнього прохання?

- Все вже готове, – Катя поставила на стіл дві великі коробки. - Справа №132241. Це тут, – вона зазирнула в першу коробку. - Справа №130007. Це також тут. Справа 137450. Де ж вона? Ага, ось тут, – дівчина вказала на другу коробку. - І справа №135081. Так, все є. Отримайте, розпишіться.

- Спасибі, - Ліна розписалася в журналі, а Катя тим часом переклала коробки в невеликий металевий візок.

- Я дивлюся, тобі зовсім нудно, - сказала дівчина, викочуючи візок зі сховища.

- Справа не в цьому. Просто щось не так у всіх цих смертях, - сказала фея і потягла візок нагору.

Серце Ліни так сильно билося, що ще пара ударів, і воно вискочить з грудей, коли вона діставала з коробок матеріали у справах і розкладала їх у хронологічному порядку. Її маленький стіл не міг умістити на собі десятки пакетів, папок та пробірок, тому довелося просити сусідів про допомогу.