Розділ 6

Ліну розбудив мелодійний сигнал будильника. Вона намацала на тумбочці телефон і, примруживши очі, подивилася на екран.

- Пора вставати, - пробурмотіла дівчина і неохоче пішла у ванну.

Струмінь гарячої води огортав мініатюрне тіло феї, наче пухова ковдра. Вона не поспішала покидати, розігріту паром, ванну кімнату. Закінчивши водні процедури, дівчина почала приводити своє обличчя до ладу. Вона одягла косметичну пов'язку і на кілька секунд завмерла, дивлячись на своє відображення. Вологе руде волосся локонами спадало з плечей на білий махровий халат, залишаючи на ньому мокрі цятки, а, ще сонні, смарагдові очі були сповнені ентузіазму в передчутті сьогоднішнього дня. Косметикою Ліна майже не користалася. Хіба напівпрозорим блиском для губ. Дівчина неспішно нанесла на обличчя зволожуючі креми та маски, щоб на морозі її обличчя не вкрилося червоними та сизими плямами. Холодні зими Прикарпаття не підходять для фей. Але Ліна настільки закохалася в красу природи, що не стала переїжджати у більш тепліший регіон. Закінчивши наводити марафет, дівчина пішла на кухню, щоб поснідати. Нашвидкуруч вона зробила овочевий салат, а на закуску приготувала гарячий какао із зефірками. Ліна вдихнула приємний аромат напою і поринула у свої думки. Сьогодні їй потрібно підняти архіви та знайти схожі нещасні випадки. Ще один дзвінок будильника натякнув, що настав час висуватися на роботу. Ліна одягла чорні утеплені лосини і бежевий светр крупної в'язки. Обережно склала за спиною крихкі крильця і ​​закуталася в теплу білу шубку. Образ доповнили білі високі уггі та чорна шкіряна сумка через плече. Дівчина одягла капюшон і попрямувала до департаменту.

- Максе, ти хоч би попередив, що тут буде так холодно, - сказав Руслан, коли хлопці вийшли з поїзда. – У мене зуб на зуб не влучає.

- Так я думав, ти здогадаєшся подивитися погоду, - сказав я.

- Гаразд, неважливо. Потрібно знайти, де зупинитися.

- Почекай, ми ще не приїхали. Головний департамент переїхав до Ворохти. Отже нам треба туди.

- Навіщо нам головний департамент? Достатньо того, що ми вже на Західній Україні. А тут буде набагато простіше шукати докази.

- Повір моїй інтуїції. І, до речі, головний історичний архів теж перенесли туди. А хіба ти не хотів дізнатися про історію появи істот? – я знав, як зацікавити Руса.

- Чорт! Ти знаєш, на що натиснути, – сказав Руслан. – Де тут каса? Пішли купувати квитки.

- Звідси – автобусом. Так буде швидше. Каса ось там, - я поставив валізу біля друга. - Чекай тут, а я все зроблю.

Що ближче я підходив до каси, то сильніше билося моє серце в грудях. Чому я так хвилююся? Навіщо я взагалі все це затіяв? Адже це не моя справа. Але чортова інтуїція наполягала на тому, щоб я довів цю справу до кінця. І я нічого не міг з цим поробити.

- Усе. Ось наші квитки. Автобус за двадцять хвилин.

- Ну слава Богу! Не доведеться півдня тут мерзнути, - сказав Руслан.

Рівно через двадцять хвилин ми сіли в автобус і через пару годин почнеться найцікавіша частина нашої подорожі. Чим ближче ми під'їжджали до Ворохти, тим чудовіше ставала природа. Засніжені рівнини плавно змінювалися білими горами. Де-не-де тріскучі морози скували льодом річки, утворюючи ковзанку, на якій каталися місцеві дітлахи. Якщо придивитися, на найближчих горах можна було побачити лижників, що спускаються крутими схилами. Снігу було так багато, що на деяких ділянках дороги висота заметів була в кілька разів більша за автобус і, здавалося, ніби вся ця снігова маса ось-ось на нас звалиться. Страшно і красиво. Ми приїхали на місце близько 17:00. В цей час взимку вже темно, але багато ліхтарів освітлювали центр, наче це був білий день. На інформаційному стенді біля автостанції я знайшов кілька оголошень про здачу кімнат. Подзвонив за першим номером і, ось удача! У власника виявився один вільний номер, а точніше, маленький двокімнатний будиночок біля підніжжя гори.

Ми знайшли потрібну нам адресу досить швидко. Біля хвіртки нас чекав високий і стрункий чоловік. Як виявилося, це був один із лісових ельфів. Світла шкіра була біліша ніж сніг. Срібне волосся, зібране у високий хвіст відкривало ідеально симетричне обличчя і гострі витончені вуха. Я дуже здивувався, коли побачив одну з найвищих істот у маленькому скромному селищі, але зайвих запитань не ставив. Тауренділ, так звати ельфа, передав нам ключі і, без потреби, більше нас не турбував.

Я глянув на наш будинок. Класичний дерев'яний, нічого зайвого. Похилий дах, засипаний снігом, надавав затишку. Цей будиночок був чимось схожий на казкові житла з бабусиних казок. Майже впритул він примикав до крутого гірського схилу. Праворуч від будинку була розташована альтанка та мангал, ліворуч – різьблені дерев'яні гойдалки. На передньому майданчику було безліч засніжених клумб. Тримаю парі, що навесні це місце просто чарівне. Від хвіртки до будинку вела вузька кам'яна стежка, підсвічена садовими світильниками.

- Краса, - сказав Руслан і пішов у будинок.

Ми увійшли до невеликої веранди. Біля дальньої стіни стояла шафа для верхнього одягу, поруч була полиця для взуття та вузька лавочка. З веранди ми потрапили у велику вітальню, що плавно перетікає на кухню, обладнану за останнім словом техніки. Дві спальні було виконано в одному стилі. Навіть колір меблів та постільної білизни були однакові. Але найкрасивішим у всьому будинку були великі вікна, майже від підлоги та до стелі. Завдяки їм будинок наповнювався природним світлом, а за рахунок того, що він був побудований на піднесенні, з вікон відкривався чудовий вид на селище. Втомлені з дороги ми завалилися спати, навіть не повечерявши.

- Ліно, добрий вечір! Ти сьогодні зовсім про мене забула? – Катя сумно подивилася на подругу.

- Вибач, містер Мейхар завалив роботою. Зовсім не було часу, – сказала Ліна.

- У тебе щось термінове? – Катя вже одягала пальто.

- Катя, чи можеш підготувати мені на завтра матеріали ще у цих справах? – фея передала подрузі листок із номерами справ.