Розділ 5

Руслан підвіз мене додому. Поки ми їхали, я шукав найближчі квитки до Львова, Івано-Франківська, чи, на крайній випадок, до Рахова. Знайти те, що треба було не складно. Свята закінчилися, і люди перестали їздити на Західну Україну. Адже ні для кого не секрет, що Різдвяні свята найкрасивіше проходять саме там.

- Знайшов! - вигукнув я. – Поїзд відходить завтра о 6:00 з Миколаївського вокзалу. Експрес. Будемо в Івано-Франківську за дев'ять годин.

- Вони запустили новий маршрут? – здивувався Руслан.

- Так. Я бронюю квитки.

- Чудово. Завтра о 5:00 будь готовий. Я за тобою заїду.

- Добре, - я вийшов із машини, розвернувся і зазирнув у пасажирське вікно. – Дякую, що допомагаєш.

- Перестань. Мені й самому цікаво, чим усе це закінчиться, - посміхнувся Руслан і машина зникла за поворотом.

Ліфт, як завжди, не працював і мені довелося тупотіти на шостий поверх пішки. Будинок у мене звичайнісінький, а от сусіди веселі. На першому та другому поверхах кілька людських сімей. Від них найменше шуму. А ось чим вище, тим цікавіше. Третій поверх окупувало сімейство гномів. Бракує тільки Білосніжки. На четвертому поверсі пустили коріння орки. П'ятий поверх був заповнений інкубами та сукубами, а на шостому, сьомому та восьмому поверхах жили всі, кому не ліньки. Серед моїх найближчих сусідів були тролі, кілька гоблінів та кілька людей.

Я увійшов у квартиру і почав збирати речі. Якщо у нас сніг давно розтанув і був лише невеликий мороз, то на Західній Україні зима йшла повним ходом, не зменшуючи темпу. Я склав у валізу кілька теплих светрів, пару комплектів термобілизни, кілька пар шкарпеток з вовни і так,  дрібниці. Але найголовніше, що я в жодному разі не повинен був забути – ноутбук та флешку зі статтями. А внутрішній голос у черговий раз прокинувся і сказав узяти із собою щоденники Ніси та срібне дзеркальце. Але не дивлячись на те, що він мене жодного разу ще не підводив, я все ж таки вирішив залишити ці речі вдома. Дуже вже вони для мене цінні. І ось, через годину, валізу зібрано і в мене з'явився вільний час, щоб зайнятися улюбленою справою. Я увімкнув ноутбук і підключився до однієї з улюблених ігор. Але перед цим відправив листа на роботу, що за сімейними обставинами змушений взяти відпустку на кілька тижнів за свій рахунок.

Рівно о п'ятій ранку біля під'їзду на мене чекав Руслан. Я сів у машину і ми попрямували на вокзал. Я не пожалкував грошей і купив квитки у двомісне купе класу люкс, щоб нас ніхто не відволікав. Перед входом у вагон стояла досить симпатична фея. Вона перевірила наші квитки та пропустила всередину. У купе було трохи тісно, ​​але ні мене, ні Руслана це не бентежило. Я ніколи ще не мандрував у люксі, тому перше, що я помітив – гарний білий складний столик по центру біля вікна. На ньому у спеціальних контейнерах були пляшки з водою. Це зроблено для того, щоб пляшки не падали під час руху поїзда. Праворуч у стіну було вмонтовано панель управління з клімат-контролем, викликом провідника та регулюванням освітлення. Біля кожного ліжка були розетки, а над дверима купе – екран, який інформує про температуру на вулиці та в купе, а також зайняті чи туалети. Ще там можна побачити інформацію про назву поїзда, час відправлення та прибуття. Коли ми увійшли, на нас чекали заправлені ліжка, а на столі стояв гарячий чай. Загалом квитки коштували витрачених грошей.

Потяг рушив і ми з Русом почали знову перечитувати всі знайдені статті, як мій друг поставив мені дуже цікаве питання.

- А як взагалі істоти з'явилися у світі людей?

- В якому сенсі? – я перервався від вивчення статті про єдинорога.

- У прямому, Максе. Ось мені двадцять сім років. Скільки я пам'ятаю себе – істоти були невід'ємною частиною нашого життя. Але ж вони звідкись узялися. Я маю на увазі, адже їх хтось створив, як і людей.

- Ну, якщо вірити Дарвіну, то люди походять від мавп, - сказав я.

- Макс!

- Та я зрозумів тебе, зрозумів.

- Просто, скільки я не шукав інформації про це, нічого корисного так і не знайшов.

- Наскільки мені відомо, істоти з'явилися на кілька століть пізніше за людей. Як і чому – я не знаю. Але дуже довго вони ховалися. І в якийсь момент вирішили показати себе світові. І тепер так і живемо.

- Цікаво. Потрібно буде глибше вивчити це.

-  Давай-давай. Потім розкажеш, - сказав я і вийшов із купе. - Зараз прийду.

Я попрямував у тамбур. У вагоні було жарко, а мені хотілося трохи провітритися. Незважаючи на те, що істоти гармонійно живуть із людьми вже багато сотень років, Руслан намагається спілкуватися виключно з людьми. Хоча, з розрахунку, що він просто обожнює історії про істот і все, що з ними пов'язано, логічніше було б шукати друзів серед них. Але це не моя справа. Рус досі не знає, що я напівкровка. І, сподіваюся, що не дізнається про це. Інакше він зведе  мене з глзуду розпитуваннями про мою сутність, здібності і про все, чого я й сам про себе не знаю. Свого часу Ніса допомогла розкрити мені частину здібностей. Завдяки їй моя моторика, зорова пам'ять і швидкість реакції стали на порядок кращими. Інтуїція взагалі перестала підводити, а рівень IQ не поступався геніальним розумам країни. Але я все одно намагався не афішувати це. Я звик бути людиною і планую нею залишатися. Я повернувся в купе і ліг на своє місце.

- Русе, скільки нам ще їхати? - забувши про інформаційний екран, я запитав у друга.

- Близько години п'ять, - відповів він, не відриваючи очей від екрана ноутбука.

- Я тоді трохи подрімаю, ти не проти?

- Ні-ні. Все норм, - Рус захоплено кликав мишкою по екрану. Мабуть, йому вдалося знайти щось цікаве. А я заплющив очі і провалився в сон.