Проклята знахідка

Знайомство з Леною

Десятирічна Лена дуже любила все красиве й блискуче: кольорові камінчики, старі монети, персні та підвіски. Одного разу вона йшла зі школи через парк біля старого кладовища, бо це був найкоротший шлях додому. Небо було сірим, а вітер свистів холодно поміж голих дерев.

Раптом у високій траві щось блиснуло. Лена нахилилася й побачила красивий срібний медальйон. Він був круглий, важкий і прикрашений тонким візерунком. Лена спробувала його відкрити, але медальйон зовсім не піддавався.

Вона згадала мамині слова:

«Ніколи не бери нічого з землі, особливо старих і чужих речей!»

Але цікавість була сильнішою за страх. Лена покрутила медальйон у руках, помилувалася його блиском і поклала до кишені. Потім вона побігла додому, постійно озираючись, ніби боялася, що хтось спостерігає за нею.
 

Портрет у медальйоні

Вдома Лена замкнулася у своїй кімнаті й сіла біля вікна. За допомогою шпильки вона зуміла нарешті відкрити медальйон. Пролунав тихий клік — і він розкрився.

Усередині лежав портрет молодої дівчини з довгим темним волоссям і ніжною посмішкою. Але одне її око було повністю білим, без зіниці.

Лена злякалася, і медальйон ледве не випав із її рук. Її серце гупало, наче бій у барабан.

У паніці вона викинула медальйон у смітник, завязала щільніше пакет і винесла сміття на вулицю в контейнер. Лише тоді вона зітхнула з полегшенням.

Наступного ранку, коли Лена в школі відкрила рюкзак, щоб дістати пенал, побачила, що на дні лежав той самий медальйон.

Лена поблідла, її руки затремтіли.  Вона була неуважна на уроках і тільки чекала часу, щоб іти додому і десь по дорозі викинути страшну знахідку.

Ніч жаху

Йдучи додому Лена вирішила позбутися медальйона. Вона знову пішла до того місця, де його знайшла і кинула медальйон між старі камені й побігла додому.

Лені здавалося, що все нарешті добре. Вона спокійно повчила уроки, подивилася улюблені мультики про вампірів і перевертнів і пішла купатися.

Пізніше, коли вона розчісувала волосся після душу перед дзеркалом, вона раптом почула тихе зловісне хихикання за спиною. Вона озирнулася, але нікого не було. Вона розкрила рюкзак, перевернула речі, іграшки розкотилися по підлозі. Найбільше чого вона боялася — побачити проклятий медальйон.

У цю мить мама увійшла і, побачивши безлад, насварила її:

— Лено! Що ти тут зробила? Негайно прибери!

Лена мовчала. Вона не могла розповісти, що сталося. Хто б повірив у таку нісенітницю?

Уночі Лена раптом прокинулася. Хтось ходив дуже тихо по кімнаті. Щось шурхотіло, іграшки пересувалися самі. Холодний подув зачепив її щоку. Лена лежала, скута страхом, холодний піт котився спиною. Вона спробувала увімкнути світло — та воно не працювало.

У дзеркалі заблимало тьмяне світло — і в ньому стояла дівчина з медальйона. Вона усміхалася холодною, злою посмішкою, а її білі очі світилися, мов два привиди. Вона трясла у руках медальйон.

Лена скочила з ліжка і кинулася до дверей. Але замість дверей була гладка стіна. Вона обернулася — постать наближалася…

Лена закричала, заплющила очі — і все стемніло.

Правда виявляється

Наступного ранку Лена прокинулася в лікарні. Лікарі сказали, що вона впала вночі та дивно вдарилася оком. Їй дуже боліло, і око було пошкоджене.

Лена плакала, але не наважилася розповісти мамі правду.

На другий день до неї приїхала бабуся. Вона сіла біля її ліжка і спитала спокійно:

«Лено, ти часом не брала щось старе, дивне, заборонене?»

Лена кивнула й розповіла все, тремтячи.

Бабуся зітхнула і сказала:

— Це Марина фон Бішоф, дочка графа Генріха фон Бішофа, кому у  XVIII столітті належало наше містечко. Вона була сліпою на одне око. Одна відьма дала їй чарівний медальйон і пообіцяла зцілення. Кожен, хто його торкався, втрачав частину зору і віддавав її Марині. Їй потрібно було тисячу дотиків, щоб її око одужало.

Один хоробрий лицар помітив, що люди по всьому графству сліпнуть. Він шукав причину, і звернувся до графа. Марина  побачила його і закохалася. Він теж покохав її з першого погляду. Вона сховала медальйон, щоб захистити коханого. Але він знайшов його випадково і доторкнувся.  Це був тисячний доторк. Її око одужало, але він помер від розпачу. Марина збожеволіла і зникла. Ніхто не знає, де вона померла й куди дівся медальйон.

Лена заплакала: 

— Він у мене. Я не знаю, як позбутися його. Він завжди повертається…

Бабуся взяла її за руку і сказала тихо:

— Її душа не має спокою.  Тепер нам потрібно принести  розуміння і мир. Колись казали, що потрібно принести медальйон та білі квіти на могилу Марини. Мусимо знайти її на старому кладовищі та впорядкувати могилу.

Звільнення від прокляття

Наступного дня Лена, мама і бабуся пішли до церкви. Вони поставили свічки за спокій Марини і лицаря та помолилися. Потім вони попрямували дорогу на старе кладовище. Під потрісканою плитою знайшли ім’я Марини фон Бішоф. Вони поклали туди  медальйон, білі троянди й мовчки попрощалися.

— Ми ще навідаємося до тебе. Ти не самотня. — прошептала Лена дівчині на портреті.

Теплий вітер ніжно торкнувся Лени — і страх зник.

Вона відчула спокій.

***

У наступні місяці око Лени зцілилося. Біле світло в дзеркалі ніколи більше не з’являлося, і медальйон не повернувся.

Відтоді Лена ніколи не брала нічого із землі. Вона зрозуміла, що не все блискуче приносить щастя.