Душа Єрусалиму

Його роздуми перервав стук у двері. Це був Матвій, друг дитинства. Вони інколи разом займались крадіжками.

—Ти чого вдома? Назарянина ведуть на розп'яття, ми все пропустимо. — Сказав Матвій.

—Тихіше! Кайла тільки заснула, зачекай, — Захарій швидко одягнувся і вийшов на вулицю.

—Давай швидше, туди вийшло ледь не все місто, буде чим поживитись, — весело потирав руки Матвій.

Вони швидко рухались запустілими вуличками, схоже, дійсно більша частина жителів Єрусалиму вийшли подивитись на страту самозваного царя. Весь шлях від протерату до Голгофи був заповнений клекотючою юрбою. Вони з Матвієм занурились в натовп у пошуках поживи.

—Йдуть! Йдуть! — Закричали люди, процесія наближалась до них.

Першими кого побачив Захарій, були римські легіонери, що розштовхували натовп, звільняючи шлях Назарянину.

Юрба вибухнула лютими криками:

—Розіпнути його! — Кричали одні.

—Смерть! — Голосили інші.

—Цар юдейський! — Сміялись одні.

—Цар небесний! — Зловтішались інші.

—Розіпнути!

—Де твій Бог, ти, сину Божий?!

—От і твоя корона!

—Звільни себе, створи чудо!

—Смерть!

—Богохульник!

—Де твоя армія?!

—Смерть! Розіпнути!

Захарій кричав разом з усіма. Ненависть до цього чоловіка застилала йому очі, він всім серцем бажав йому, цьому нахабі, жорстокої смерті. Як Він сміє називати себе месією, який врятує нас всіх?! Він навіть себе врятувати не здатен! Про яку любов Він говорить?! Поглянь на цей світ, яка любов?!

Захарій ненавидів Його всім серцем. За те що не розумів Його, за те що Він був інакшим, а найбільше за те, що через Нього він побачив, якою нікчемою сам являється. Ну і нехай! Але тут всі такі, чого Він очікував, чого добивався?! Тут нічого не зміниш, нікого не навчиш!

—Бери! Він вже майже перед нами, — сказав Матвій і простягнув Захарію каменюку.

Чоловік взяв її й почав продиратись крізь натовп, ближче до процесії, щоб краще вцілити. Йому вдалось пробратись в найперший ряд, Захарій став поряд зі здорованем, що бризкаючи слиною викрикував прокльони. Легіонерам з трудом вдавалось відштовхувати людей щитами.

І ось Захарій вперше побачив Назарянина: звичайний побитий чоловік з великим хрестом на плечах, повільно йшов вперед. На голові міцно сидів терновий вінок, впиваючись голками в чоло та потилицю, лице в крові, на плечах якась закривавлена та подерта від ударів одіж. Все тіла від п'ят до тім'я було порубане й кровило, а Він далі йшов. Не кричав, не плакав, не благав помилування чи швидкої смерті, а тягнув свій хрест з якоюсь мовчазною величчю. Зусібіч на Нього летіло каміння та бруд, а Він ніби цього й не помічав.

—Ось тобі! Ось тобі за все! — Захарій замахнувся й кинув каменюку. Вона глухо гупнула Йому об голову.

Здоровань, що стояв поряд із Захарієм, не витримавши й бажаючи власноруч зацідити Назарянину, почав з кулаками прориватись через огорожу з легіонерів. Двоє солдат вступили з ним в боротьбу, послабивши коло із щитів, якраз перед самим Захарієм. Під тиском натовпу позаду, його продавило між легіонерами й він, заточившись, залетів всередину кола.

Для того, щоб не впасти він виставив наперед себе руку, яка знайшла опору в чомусь теплому й мокрому. Захарій підняв очі й помітив, що тримається за плече Назарянина, його пальці провалились в глибоку рану. Кров Ісуса потекла по його руці...

Назарянин повернув голову і їхні погляди на коротку мить зустрілись. В Його очах не було злості чи образи, навіть болю не було, хіба що сум, такий глибокий та всеосяжний, що в нього, здавалось, можна зануритись. Своїми світло-голубими цятками Він ніби бачив наскрізь Захарія, бачив все його життя, всі муки та біль, весь сором та бруд. А ще Його погляд був добрим і... і люблячим, так на нього дивилась хіба сестра чи мати.

Ще мить і легіонери схопили Захарія за плечі й закинули назад в натовп. Вирвали з короткого польоту в небесах і знову втопили у земній гнилі. Чоловік більше не спостерігав за стратою, він тікав якнайдалі від натовпу, Назарянина і самого себе.

З природою коїлось щось страшне. Серед білого дня настала ніч, почалась буря, яка валила дерева й зривала з будинків покрівлю, землю декілька раз струсонуло. Вулицями бігали люди, рятуючись від стихії, ховаючись по домівках і несамовито молячись, молячись тому, кого щойно розіп'яли.

Захарій йшов вулицею не звертаючи ні на що уваги.

«Що це було?» — Думав він. — «Що ми накоїли? Ні! Що я накоїв?!»

Так він повільно прийшов до дому, де лежала його хвора сестра, всю дорогу намагаючись стерти кров зі своєї руки. Але скільки Захарій не старався, кров не змивалась, все його зап'ястя було яскраво-багряним, ніби він щойно забрав руку із рани на плечі Ісуса.

Десь посеред ночі, в розпачі, він засунув руку в вогонь, щоб спалити доказ своєї жорстокості та невігластва. Кінцівка тільки сильно пекла, але ніяк не змінилась.

Під ранок буря вщухла і на обрії темне небо почало світліти. Захарій помітив, що сестра майже не дихає, вона от-от мала померти. Тепер він знав точно: Карла помирає через нього, через його гріхи.

—Пробач мені, сестричко, — сказав чоловік, але вона не відповіла, вона більше нічого не чула, тільки все рідше й слабше вдихаючи повітря.

Він поклав свою руку їй на щоку і... і швидко забрав назад, ніби опікся, це була та... гріховна, закривавлена рука.

І тут Кайла глибоко вдихнула. Він подумав, що йому здалось, напружився, навіть не моргаючи. Вона ще раз набрала повні легені повітря... потім ще, і ще. Вона розплющила очі й глянула на нього. Дух перехопило. «Що відбувається? Як таке можливо?». Її бліді, майже мертві очі почали знову набирати яскраво-зелених барв, здавалось в них наступає весна після довгої та темної зими.

Сонце знову зійшло, так само, як колись сходило вперше, так само, як колись зійде востаннє.

Через багато років в Єрусалимі помирав цілитель, звали його Захарій. За своє довге життя він обходив безліч країн, міст та сіл, зцілюючи людей одним дотиком своєї яскраво-багряної руки. Тепер, коли він помирав, біля нього зібрались чимало людей, які щиро сумували за таким добрим та мудрим чоловіком, для багатьох з них він став учителем. Серед них була і його сестра Кайла із її вічно молодими й рухливими світло-зеленими очима.

Лежачи в ліжку, оточений близькими людьми, він в напівмареві говорив:

«Любов – це неможливість терпіти біль та страждання іншої людини. Це необхідність бути поряд і допомагати іншій людині.

Любов – це переживання й неспокій, страх за чужу долю. Це пам'ять та повага.

Любов – це теплий закуток у власному серці, який дарують нам інші. Це мрія і хвороба, які заставляють нас жертвувати собою, заради когось іншого.

Любов – це мета, яку ми шукаємо для того, щоб наше життя мало сенс і не було пустим. Це те, що ми виборюємо, щоб отримати шанс бути щасливими.

Любов – це те, що не можливо знищити чи загубити, оскільки вона походить із самого нашого єства і є його частиною. Це дотик матері, поцілунок коханої, обійми друга, дитячий сміх.

Любов – це те без чого ми не можемо, без чого не залишиться нічого хорошого й світлого. Це те єдине, що може перемогти жорстокість в наших серцях.

Любов – це і є життя.

І більшість з нас можуть полюбити тільки одного чи декількох. Ісус-Людина зміг полюбити нас всіх.

Дяку тобі, що ти вирвав мене з темряви власного серця та розуму.»

Ці слова були останніми в житті мудрого й доброго цілителя й вчителя Захарія. Як були останніми й в житті грабіжника, вбивці та ґвалтівника, яким він був раніше.

Він помер, а з його руки все ще стікала кров.