Тіло Єрусалиму

Тіло дівчини було червоним від їхніх рук. Вона звивалась на долівці, бліде тіло та обривки блакитної сукні змішувались з брудом. Її погляд був затуманеним, а над рештками стояли дві темні постаті.

- пора йти — сказав один із них.

- пора — сказав другий, піднімаючи важкий камінь — прощавай, Маріє.

Ніби з-під води вона почула своє ім'я, і голос, він усміхався... Потім все згасло.

Єрусалим прокидався, за ріг повернула постать: молодий чоловік, закутаний в чорні сувої, поглинутий важкими й не менш темними, ніж його одіж, думками. Обличчя в нього було напруженим, а кроки швидкими та впевненими, вже не раз йому доводилось маневрувати по цих вузьких вулицях, то схиляючи голову, то швидко відстрибуючи в різні боки, то розштовхуючи роззяв, щоб залишитись цілим і швидко добиратись туди куди потрібно. Швидкість – одна з умов, яку потрібно виконати, щоб залишатись не поміченим в цій безкінечній павутині із галасливих будинків, брудних вулиць, вуличних торговців, роботяг та жебраків. Повітря навколо нього було наповнене різноманітними запахами, як приємними: запашних прянощів, фруктів, вина та хліба; так і гидотними: фекалій, гнилого м'яса та риби, поту та бруду. Цей коктейль ароматів був рідним і єдиним для тисяч людей того місця та часу.

Чоловік стишив крок. Жарке сонце, як і раніше, випивало кожну краплину до якої могло дотягнутись, залишаючи за собою суху пустку. Безліч торгових лавочок та столиків, як і завжди пропонувало свої барвисті й смачні товари. Матері носили на руках дітей, жебраки просили гроші, а з віконечок будинків вилітали недоїдки.

Чоловік зупинився, ненадовго покинувши скорботні покої зіткані із власних думок. Прислухався. Як він одразу не помітив? Гам на вулиці був сильнішим, ніж зазвичай. Всі були на своїх місцях, але торговці не надто натхненно старались продати свої товари, матері вже не так пильно дивились за дітьми, а жебраки, не так жалібно просили милостиню, ненадовго все це відійшло на другий план. Всі щось жваво й емоційно обговорювали, забувши про свої справи.

Чоловік в темних сувоях, повільно наблизився до двох жінок, що стояли поряд, вдаючи що розглядає стелаж із рулонами шовкової тканини. Одна з них була високою, худорлявою з гострими рисами обличчя та грубим голосом, одягнена в голубу туніку. Друга низька й кругленька з писклявим голосом, як в десятирічної дівчинки, на ній була яскраво жовта туніка такого ж крою.

—Ха! Месіііія! — Сказала перша, довго протягуючи своє «і». А далі хрипло й зі злобою продовжила, — тепер, коли його спіймали, подивимось чи цей рятівник себе врятує.

—Ага, подивимось який з нього цар. — Пропищала друга, сміючись.

—Син Божий! — Сказала перша. Обличчя жінок перекривили люті гримаси.

—Проклятий божевільний...

Чоловік швидко рушив далі. Йому не сподобались вирази їхніх облич, вони скидались на голодних собак, що загнали жертву в глухий кут і тепер повільно наближались до неї, насолоджуючись кожною секундою, перед тим як вчепитись їй в горлянку.

Він повернув у темну вузьку вуличку, де ледь могли розійтись двоє дорослих чоловіків.

Чоловік ніколи сам не бачив Назарянина, але про нього останнім часом багато говорили. Схоже він і справді був божевільним, назвав себе Месією, що врятує світ, прихід якого віщували ще древні пророки, Царем, чомусь, Небесним та Сином Божим. Всього п'ять днів назад його дійсно зустрічали як царя, що врятує їх від римського гніту і побудує нову юдейську державу. Але він, мало того, що прийшов без армії, якщо не рахувати його фанатиків учнів, а ще й верхи на ослі. Сьогодні всі, зрозумівши, що всі їхні сподівання на вільне царство нездійсненні, а натомість їм пропонують якесь прощення та любов, жадали розіп'ясти його. Божевільні часто прагнуть поклоніння й виконання своїх нездорових ідей, можливо це вперше один із них отримає по заслузі.

Чоловік проминув ще декілька темних провулків й зупинився перед маленькими дерев'яними дверима, поглянув чи ніхто за ним не стежить й відчинив дверцята. Одразу почувся надривний кашель.

Це була невеличка кімната, світло в яку з темної вулиці ледь потрапляло, дозволяючи тільки розгледіти контури деяких предметів: два ліжка, стіл з стільцем, маленька пічка в якій слабко тліли декілька жарин та різної форми й розміру глеки на підлозі, ось і все.

Кашель припинився.

—Захарій... це ти? — Пролунав слабкий жіночий голос із ліжка в кутку кімнати.

—Так, Кайла, — Сказав чоловік, він підійшов до пічки, підкинув декілька дров та набрав з глека води, — я роздобув трохи трав від кашлю.

—Тебе ніхто...— Напад кашлю обірвав її.

Захарій простягнув їй глек з водою, вона обхопила його кістлявими пальцями й борючись із кашлем трохи відпила. Через хвилину вона змогла продовжити:

—Тебе ніхто не бачив?

Йому важко було слухати цей, колись, бадьорий та веселий, а тепер, смертельно виснажений і хрипкий голос.

—Ні, не турбуйся, — він забрав у неї глек, — тобі потрібно відпочивати, не трать сил.

Вогонь вже розгорівся, Захарій закип'ятив воду. Заварив лікувальні трави, додав в чашку декілька крапель макового молока, щоб Кайла могла заснути. Десь із під складок свого одягу дістав шматок свіжого й запашного хліба й подав це все їй.

—З'їж хоч трохи, — сказав він.

—Добре, — відповіла вона, спробувавши усміхнутись, потріскані губи так і не створили навіть натяку на посмішку.

Повільно, ковток за ковтком, Кайла випила лікарство, кашель трохи вгамувався. Ще недавно вона б із протестами та кривлянням випила б, щонайбільше пів чашки. Сьогодні в неї навіть на протести не залишилось сил. Вона згасала, а його серце обливалось кров'ю, від усвідомлення того, що їй так мало залишилось: тиждень, але скоріш день чи два. Не хотілось навіть про це думати, але правда немов удав обмотувалась навколо його шиї, все сильніше давлячи, даючи зрозуміти, що це все не сон. Він захищав її від холоду, голоду, п'яних залицяльників та бруду цього світу, від всього, що могло хоч якось зашкодити їй, але перед хворобою він виявився безсилий, як і всі лікарі та цілителі.

Кайла глянула на нього. Ох ці її великі зелені очі! Скільки сердець вони підкорили, скільки проблем він мав через них. Вони ніби переливались різними відтінками зеленого, змішувались й мінялись, блищали під сонячними променями, заворожуючи, чаруючи. Ще не так давно вони були настільки живими, живішими і правдивішими від усього, що йому колись доводилось зустрічати. Тепер вони зблідли, втратили кольори й більше не зачаровували, не зворушували. Вона така молода, красива, щаслива і весела, перетворилась в тінь себе колишньої – схудле тіло, обтягнене шкірою, з пустими очима.

Дівчина майже зразу провалилась в сон. До хліба вона так і не доторкнулась.

Чоловік сидів на краю її ліжка й дивився як життя покидає її, й він нічого не міг з цим зробити, не міг допомогти. Ще малим, він так само сидів на краю ліжка своєї матері, яка згасла, як остання жаринка в згарищі щасливого дитинства, залишивши його з маленькою Кайлою сиротами. Добре що він мав швидкі ноги та руки, завдяки яким зміг прогодувати їх обох. Коли Захарій став трохи старшим, його прийняли в розбійницьку банду і дрібні крадіжки перетворились у великі грабежі. Тоді в них з'явився дах над головою і вдосталь їжі та одягу, тоді ж в його житті почались перші вбивства, катування та зґвалтування. Він все більше топився в лайні цього життя, зробивши стільки зла, що дороги назад заросли непрохідними лісами. Та й для чого йому було йти назад? Що його там чекало? Жебрацтво? Голод? Ні, йому підходило те життя, що в нього було, в самий раз для такого виродка як він. Але не Кайлі, вона ніколи не робила нікому нічого поганого, йому вдавалось вберегти її. А тепер вона в'яне й скоро перетвориться на попіл, що розвіє вітер, і його життя покине єдиний промінчик, що ще залишався.