Проклята принцеса

Сестра Єлизавета з монастиря Королівського Покровительства Алурі сан-Делур.

Брехня. Розумієте люди, це брехня. Не було там фей, не було злої чаклунки й веретена. Принцеса не заснула, чекаючи поки її розбудить поцілунок справжнього кохання. Ви не знаєте тієї правди, яку від вас приховують. Тож дозвольте мені розповісти історію проклятого замку. Останнє місце куди б я пішла.

 То була осінь, коли королева Селена нарешті завагітніла. Я кажу «нарешті», оскільки минуло понад двадцять років з того часу, як король і королева вклали шлюб. Це катастрофа на все королівство: хто ж наступний посяде на трон?

Хоч я не могла осягнути все горе, що стало повсякденням королеви Селени, вірила що Бог змилосердиться над нею. Кожного дня я молилася Богу, щоб королева завагітніла. Я служила в монастирі більшу частину свого життя, і за весь той час завчила слова священника: «Молімося за короля і королеву, аби милосердний Бог обдарував їх нащадками» краще за літургію.

Майже всі в королівстві розуміли, що королева не стане матір’ю, а тим паче у свої немолоді роки.

Проте, якщо щось мені й було не дано осягнути, істину Бога я знала точно. Так, він подарував королю і королеві дитину. До того ж не одну, а відразу дві. Дві крихітні дівчинки народилися в Селени.

Саме так, близнятка.

Не одна принцеса, як багато хто каже.

Власне, з цього місця починається те, про що я б воліла забути.

Монахині майже ніколи не бувають на королівських пологах, не наші обов’язки. Та через своє переживання, я не могла просто сидіти в монастирі. Я відчувала, що мушу бути поруч. Хоч і не бачила самих пологів, мої вуха чули ті рвані крики втомленої королеви та постійні вигуки «тужтеся». Я стисла розарій у своїй долоні, не маючи бажання слухати ці реви. Поки королева народжувала первістка, я лишень могла з-за дверима молитися, слухаючи стогони.

Врешті королева народила. Ви можете не повірити, але запевняю, вперше в житті я почувалася настільки щасливою, що могла бігти коридорами, розповідаючи всім: моя королева стала мамою. Адже вона так цього бажала. Втім, пишучи зараз цей текст, я точно знаю: король Міклас та королева Селена більше за батьківство хотіли спадкоємця. Цього я навіть не припускала до народження дитітей, адже всім серцем вірила у їхню доброту.

Будучи за двостулковими дверима, я не могла дочекатися миті, щойно всім буде відомо про стать немовля. Я чекала довго, щоб з тієї кімнати хтось вийшов, окрім доктора, який тихо прослизнув крізь мене без конкретної емоції на обличчі. Я чекала, слухаючи нерозбірливих голосів та дитячого плачу. В якийсь момент моє занепокоєння знову повернулося і мучило до тих пір, доки я нагло не увірвалась в кімнату. Стража ж не передбачила мого руху, пускаючи мене всередину, за що пізніше поплатилася на вогні в день хрестин. Хмара диму піднялась над замком тієї ночі. Тож так, легенда каже, що король з королевою після прокляття принцеси наказують спалити веретена, через які помре їхня донька. А я кажу, що це горіла стража. Король і королева хворі на голову, простить мене Господь.

Повернуся до того, що я зайшла в кімнату за день страти страж. Моя найбільша помилка. Якби ж існував засіб повернути час назад, я б ніколи не відчиняла ті двері. Те, що побачила в приміщені, по сей день жахом стоїть перед очима. Я не про кров з жовтою водою на білому простирадлі; не про моторошні ножиці і ножі докторів.

Я про немовля у вогні.

— Святий Боже, — єдине що спромоглася вимовити.

Крихітне тільце корчилося у латуні, повідомляючи неспроможним до крику голосом про дискомфорт. Отетерілою, немов позбавленої ознак життям фізіономії, я повернулася до короля й королеви. Напевно моє обличчя злилася з стіною.

— Зачиніть двері! — крикнув сердито король (такого його тону я ще не чула).

Стража виконала наказ. Слугам заборонено виказувати свої емоції, але тоді вони повністю поділяли мої. Власне, і монахам заборонено вриватись у кімнату пологів. Деякі правила, по-правді, варто дотримуватись.

Король мало не скочив на мене, хапнув за передпліччя й почав трясти мною. Синці давно зійшли, а мить назавжди буде зі мною.

— Ти нічого не бачила. Ти закриєш свій свинячий рот, щоб навіть на сповіді мовчала. — подібне втокмачував король.

Все що я могла, це кивати головою, а моїми щоками текли сльози.

— Чому? — згодом вирвалось у мене.

Король взяв мене за чорний комір й повів до латуні. Дитинка вкрилась червоними й чорними плямами, мертва.

— Ти бачиш її? Бог створив потвору в утробі моєї жінки за гріхи наші. Вона хвороба, яку треба вилікувати.

— Ні, це зовсім не так…

Я не хотіла задивлятись на дитину, я просто не могла. Ще й сльози в очах розмили мій світогляд, проте я таки побачила хворобливий вигляд немовля огорнутий червоними опіками. Вибачте, не буду більше описувати, якою була та дитинка, скажу лише одне: вона була не звичайним малям.

Не подумайте, я не погана. Навіть дитина з фізичними вадами має такі ж самі права на життя, як та що блищить красою.

— Але ви ж так хотіли собі дитину.