25.4

– Він назве ім’я ватажка в обмін на… – впевнено почала вона і знітилася. – На… А Лі Шин хоче…

«Чому він мовчить? Раптом передумав? Зрозумів, що може отримати все, і вже не радий, що зі мною зв’язався?» – застрибали перелякані думки.

– Та заради бога, – скривився король, – знаю я його бажання, він мені їх озвучує під час кожної зустрічі. Добре, я зроблю це. Даю слово. Що ви дивитесь як бездомні кошенята? Мені потрібне ім’я, я не маю наміру торгуватись. Пів королівства не віддам, а таку дрібницю… Нема про що сперечатись. Отже?..

– Це Кан Ді Мін, – випалив А Лі. – Я подумав про нього, коли брехав бабці, що в розпліднику тільки чищу порожні вольєри, хоча насправді я ще й корм розношу. Розумієте? Вона в будь-якому разі дізналася б, що я працюю з крячами, але я зізнався у безпечній роботі, і її це заспокоїло. Вона повірила, бо знала: я хочу туди піти, і сама підштовхувала мене до ідеї щодо роботи прибиральника. Але за прибирання платять мало і хочеться чогось більшого, а для більшого треба ризикнути. Ось і Кан Ді Мін зробив так само. Зізнався в тому, що ніколи не спрацює, і спокійно займається важливими справами. Його не підозрюють ні в чому серйозному, адже для всіх, і в першу чергу для вас, сіре, він посміховисько.

Айріс згаяла момент, коли Фабіан крутнувся на п’ятах і вискочив із приймальні. Вона дивилася на А Лі і хвилювалась як ніколи у житті. У вухах шуміло, і звук легких кроків не відразу пробився до свідомості, але двері грюкнули, й це подіяло як грім пострілу.

– Це що зараз було, наречена? Якщо він повірив, то чому не зажадав доказів, а якщо не повірив, чому не репетував, як він любить?

Двері стукнули знову. Похитуючись, через поріг продріботів невисокий товстий чоловік у м’ятому сірому костюмі. Однією рукою він намагався застебнути піджак і сорочку одночасно, другою пригладжував рідке кучеряве волосся. Десь Айріс його вже зустрічала… Асоціювався незнайомець із бідою.

– Спокійно, Ірисо. – Фабіан увійшов слідом. – Не треба криків, Шан То Ман тут не в ролі ката. Він експерт щодо Пагорбів і знає імена, які мені ні про що не говорять. Отже, почнімо спочатку. Як, навіщо та чому?

У розповіді А Лі все звучало просто. Він зробив ставку на шеський олівець, простежив його шлях від фабрики до адміністративного крила замку, розкрив справу про дрібні крадіжки і переконався: амулет потрапив до короля не з рук лиходіїв.

– Мені його підкинули, – заперечив Фабіан. – Я знайшов його біля свого ліжка і подумав, що хтось із посіпак Джі Лін Рі шпигував за мною і був неакуратним. Але потім я зустрів крячу і зрозумів, що помилився… Чарівний олівець із ім’ям князя – це ж вершина нахабства!

– Ви не помилилися, сіре. – Айріс вже чула цю історію від А Лі і спробувала уявити її під іншим кутом. – Амулет справді впустили без злого наміру. В Пагорбах є стара добра традиція… Дуже давня традиція! Найважливіші люди князівства мають спати в ліжку, посипаному трояндами, і прикрашають його юні вродливі дівчата.

– Гарна традиція, – кивнув король. – Пам’ятаю таке, дівчатка сказали, що вони від Джі Лін Рі. Підозріло, звісно, ​​але мило. Щоправда, я б віддав перевагу трояндам без стебел із шипами, але зі звичаєм не посперечаєшся. І, відверто кажучи, поняття про красу в Пагорбах дуже оригінальні. Отже, тих трьох прислали не змовники?

А Лі з нещасним виглядом повідомив, що «ті троє» діяли за власним бажанням. Одна з них постійно малює смішні картинки і не втрачає нагоди «позичити» нічийний олівець та папір. Амулет був у адміністративному крилі разом із іншим канцелярським приладдям, потім змінив власника і потрапив до резиденції. Дівчатка в незнайомому місці нервували, олівець випав, а вони й не помітили…

– Охорону теж не помітили, – буркнув Фабіан. – Чотири рази поспіль не помітили. Треба придумати яскравішу уніформу. То що з Кан Ді Міном?

***

Кан Ді Міну не пощастило – через сутичку з Нітою Ліст і численне поповнення у сімействі він був у всіх на язиках, а коли А Лі переконався, що шесс і змова з різних, так би мовити, опер, то почав розглядати інші варіанти.

Перший: король сам роздув навколо себе галас, щоб мати привід захопити Пагорби.

Другий: змовники – дилетанти, і все, що про них знає кожен собака, правда.

Третій: вся ця катавасія з історичними документами, приворотними зіллями та пошуками добровольця-убивці – маневр, прикриття для чогось серйозного.

Розмірковуючи логічно, короля за бажання можна вбити будь-де, адже сучасні оптичні приціли – зручна річ, а публічність Фабіан любить. Тоді чому князівство? Тут будь-який чужинець як на долоні. Звичайно, весілля князя вижене на вулиці десятки тисяч місцевих жителів, але король не дурень, на рожен не полізе. Та й одразу видно: йому хочеться, щоби щось сталося на святі. Він готується до цього. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти: Фабіан наривається не просто так. Це пастка.

А Лі сумнівався, що замах станеться у храмі. Змовники не ідіоти, за емоціями не підуть. А де ж тоді? Або в резиденції (місце добре охороняється – коли його хочуть охороняти), або під час від’їзду, або у Валесії.

З Валесією все туманно, а от від’їзд давав пристойну можливість позбутися всіх приїжджих одним махом.

Яким способом?

Ну…