25.3

– Добрий вечір, – статечно промовив А Лі. – Зовні патрулі, страшно трохи під вікнами лазити… Я не ризикнув. – Лампи спалахнули, Фабіан різко обернувся на звук. – А чому ви у темряві сидите? Це дивно.

– Не настільки, як ти в мене за спиною, – прошипів король крізь зуби. – Хто тебе впустив?!

– Імені не знаю, але в нього з дружиною не ладналося, поки бабця йому порад не намалювала.

– Не написала, – механічно поправив Фабіан.

– Ні, це було ілюстроване видання. «Сто вісімнадцять зустрічей під гілками персика» чи щось таке. Не читали? Дуже цікаво. До речі, щодо читання… – А Лі витягнув із внутрішньої кишені піджака записник у шкіряній обкладинці із золотим тисненням. – Це схема. Там шифр, але він простенький. Деякі букви замінені цифрами, фрази будуються як у мові лінг, замість сполучників символи. Закономірності одразу в очі впадають. Ганьба просто… Могли б і краще постаратися.

Король рвонув блокнот із такою силою, що А Лі похитнувся. Айріс поманила його до себе, заспокійливо погладила по руці, хоча не відчувала ні краплі впевненості. Фабіану могло спасти на думку що завгодно, прецедентів вистачало.

Правитель витріщався на акуратні рядки і хмурився, напружено ворушив губами, нервово смикав великий блискучий ґудзик халата. Нарешті підняв голову і подивився на обох візитерів з однаковою недовірою.

– Де ти це взяв, А Лі Шине? – запитав вимогливо.

– У міському управлінні. Прочитали? Там планується підірвати ваш потяг на відрізку колії між Лисячою Гаттю та Зеленою Гаттю і звинуватити в цьому прихильників Джі Лін Рі, якого ви вб’єте перед від’їздом за те, що він бере участь у змові. Подробиці тієї змови… Ну, всім відомої змови! Подробиці та докази оприлюднять у день замаху, потім князя застрелять і звалять усе на ваш наказ. А коли ви вибухнете, це назвуть помстою за Джі Лін Рі.

– Тихіше! – Фабіан зачинив віконниці і відсахнувся, коли йому в обличчя врізався нічний метелик. – Поділися ще викриттями з усім світом… Ми давно вже опрацьовуємо цей напрям. Але головного тут немає… Нічого не хочеш додати?

Айріс смикнула А Лі за рукав, нагадуючи: настав час переговорів.

– Він назве ім’я ватажка в обмін на… – впевнено почала вона і знітилася. – На… А Лі Шин хоче…

«Чому він мовчить? Раптом передумав? Зрозумів, що може отримати все, і вже не радий, що зі мною зв’язався?» – застрибали перелякані думки.

– Та заради бога, – скривився король, – знаю я його бажання, він мені їх озвучує під час кожної зустрічі. Добре, я зроблю це. Даю слово. Що ви дивитесь як бездомні кошенята? Мені потрібне ім’я, торгуватись я не збираюся. Пів королівства не віддам, а таку дрібницю… Нема про що сперечатись. Отже?..

– Це Кан Ді Мін, – випалив А Лі. – Я подумав про нього, коли брехав бабці, що в розпліднику тільки чищу порожні вольєри, хоча насправді я ще й корм розношу. Розумієте? Вона в будь-якому разі дізналася б, що я працюю з крячами, але я зізнався у безпечній роботі, і це її заспокоїло. Вона повірила, бо знала: я хочу туди піти, і сама підштовхувала мене до ідеї щодо роботи прибиральника. Але за прибирання платять мало і хочеться чогось більшого, а для більшого треба ризикнути. Ось і Кан Ді Мін зробив так само. Зізнався в тому, що ніколи не спрацює, і спокійно займається важливими справами. Його не підозрюють ні в чому серйозному, адже для всіх, і в першу чергу для вас, сіре, він посміховисько.

Айріс згаяла момент, коли Фабіан крутнувся на п’ятах і вискочив із приймальні. Вона дивилася на А Лі і хвилювалась як ніколи у житті. У вухах шуміло, і звук легких кроків не відразу пробився до свідомості, але двері грюкнули, й це подіяло як грім пострілу.

– Це що зараз було, наречена? Якщо він повірив, то чому не зажадав доказів, а якщо не повірив, чому не репетував, як він любить?

Двері стукнули знову. Похитуючись, через поріг продріботів невисокий товстий чоловік у м’ятому сірому костюмі. Однією рукою він намагався застебнути піджак і сорочку одночасно, другою пригладжував рідке кучеряве волосся. Десь Айріс його вже зустрічала… Асоціювався незнайомець із бідою.

– Спокійно, Ірисо. – Фабіан увійшов слідом. – Не треба криків, Шан То Ман тут не в ролі ката. Він експерт щодо Пагорбів і знає імена, які мені ні про що не говорять. Отже, почнімо спочатку. Як, навіщо та чому?

У розповіді А Лі все звучало просто. Він зробив ставку на шеський олівець, простежив його шлях від фабрики до адміністративного крила замку, розкрив справу про дрібні крадіжки і переконався: амулет потрапив до короля не з рук лиходіїв.

– Мені його підкинули, – заперечив Фабіан. – Я знайшов його біля свого ліжка і подумав, що хтось із посіпак Джі Лін Рі шпигував за мною і був неакуратним. Але потім я зустрів крячу і зрозумів, що помилився… Чарівний олівець із ім’ям князя – це ж вершина нахабства!

– Ви не помилилися, сіре. – Айріс уже чула цю історію від А Лі і спробувала уявити її під іншим кутом. – Амулет справді впустили без злого наміру. В Пагорбах є стара традиція… Вельми давня традиція! Найважливіші люди князівства мають спати в ліжку, посипаному трояндами, і прикрашають постіль юні вродливі дівчата.

– Гарна традиція, – кивнув король. – Пам’ятаю таке, дівчатка сказали, що вони від Джі Лін Рі. Підозріло, звісно, ​​але мило. Щоправда, я б віддав перевагу трояндам без стебел із шипами, але зі звичаєм не посперечаєшся. Отже, тих трьох прислали не змовники?