23.3

***

Тут зібралися всі. А Лі не знав їх за іменами, але ці випещені самовдоволені пики постійно красувалися в місцевій газеті, де їх розхвалювали за будь-яку дрібницю, зроблену в межах їхньої ж роботи.

Одинадцять членів міської ради, включно з блідою пані Лі Ма Ні, від якої відчутно несло заспокійливими краплями, і спітнілого Кан Ді Міна, чия багряна фізіономія не вміщалася в тісний високий комір, сиділи на перших лавках і глипали на вівтар з якоюсь хворобливою цікавістю.

Татко Зік і його сімейство зайняли місця в найдальшому кутку і чимось шаруділи, поширюючи запах тушкованої курки з гірчицею.

Прямий, як палиця, Старий Сем стирчав біля непримітних дверей, що вели у покої священнослужителя, і дивився на різношерсте збіговисько. Поруч із ним тупцював пом’ятий Спритник Шин. Під пильним поглядом пані Руденс і своїх дочок він крутився як в'юн на сковорідці, присоромлено ховав очі й гірко зітхав.

У третьому ряду А Лі помітив власну причепурену до невпізнання бабусю, у четвертому – чимось незадоволену Ніту Ліст, що привертала увагу не менше, ніж напівприхована урочистою аркою наречена.

Шонника не було, Майви Анози також. Король, якщо й був присутній, на люди не показувався – найімовірніше, збирався насолодитися спектаклем із безпечного балкончика. Князь теж поки що ховався – якщо, звичайно, не втік через чорний хід. Але Фабіан напевно подбав, щоб обійшлося без несподіванок.

Інші глядачі ділилися на три категорії: придворних, що переглядалися з виглядом «панове, що ми тут робимо?»; місцевих жителів, серед яких затесались і Ойла-молочниця, і ряба Мойва з ринку, і округла дочка коваля, і покоївка із замку, і всюдисущі дівчатка з притулку, і навіть ті товсті веселі тітки, що годували А Лі в його перший і єдиний день на розбійницькій ниві; і тих, хто виконував службовий обов’язок та волю короля.

Поліцейських було мало, агентів у цивільному (з натовпу вони виділялися ще помітніше, ніж люди у формі) – більш ніж достатньо. Вони тупцювали скрізь: біля входу, біля вікон, за пишними букетами, що прикрашали храм. А Лі почувався як у в’язниці, проте оточуючі у передчутті небувалого видовища не звертали на чужинців особливої ​​уваги. Хіба що болонка пані Ні палала пристрастю до ноги одного з агентів та чиясь дитина обплювала іншого агента шматочками льодяника.

Люди шуміли, як на базарі. У Пагорбах не вміли пліткувати тихо, особливо коли був вагомий привід для розмови. Гріх не донести свою думку десяткам людей одночасно! Раптом її погано почують на іншому кінці храму?

– Гей, ти! – Бабця помітила А Лі і звела брови до перенісся. – Сядь і не ганьби мене! Зараз усе почнеться. У служителя день видався важкий, от він і спізнюється. П’ятеро дітей народилося, і кожному треба молитву прочитати.

– Троє. – Поруч стояв чоловік із газетою в сумці. Новина про щасливу ніч головного радника красувалася на першій шпальті. – У Кан Ді Міна.

– Як троє? Тю! Це одна донька. А дві інші? Їх ти не рахуєш? Вони не люди? Ну й молодь… Жодної поваги. Сядь, горе ти моє. Дивляться всі!

«Хай дивляться!» – А Лі твердо зібрався влаштувати акцію протесту.

Двері храму швидко відчинилися і зачинилися, по ногах пройшовся протяг. Гомін на мить стих, потім повернувся до початкового рівня.

– Я тебе пам’ятаю. – А Лі смикнули за штанину. – Ти кумедний.

Поруч стояла руда дівчинка років дванадцяти і, задумливо схиливши голову до плеча, зав’язувала бантом поясок завеликої сукні з рюшами.

– Ти мене у вікно викинула! – майнув спогад. – Шесс!

– Сподобалося? – Мала гордо задерла підборіддя. – Гарно було?

– Ще б пак! Ти й зараз так можеш? – Неясна ідея ще не сформулювалася до кінця, але А Лі поспішав обміркувати варіанти.

– Можу, але не буду, інакше мене вишлють туди, де цілий рік зима і магії майже немає. Я Соня.

– Ясно…

Дівчинка трохи покрутилася поруч і все ж таки не витримала.

– Навіщо тобі? – запитала азартно.

– Та просто. Ти тут як опинилася?

– Прилетіла.

– А-а-а…

– Я дуже помітна? – допитувалась далі Соня.

– Дуже. – А Лі висмикнув з чиєїсь сумки газету і тицьнув дівчинці. – Ти руда, сяєш як лампочка. Прикрийся трохи і не лізь наперед.

«І не заважай мені, я думаю», – залишилося невисловленим.

Соня слухняно розгорнула газету і стала ще помітнішою.

– Та не так! – А Лі підштовхнув її до лавки. – Сядь і прикинься дорослою.

– Чому тут хвалять дружину шефа?! – Соня не слухала – гортала сторінки. – Вона ж вівця, а не…

Дверцята, що вели до приміщення священнослужителя, відчинилися, і А Лі втратив інтерес і до шефа, і до шесс. Це могло зачекати, одруження – ні.

Нагорі щось стукнуло. Шум на кілька митей став гучнішим, потім стих. Убраний у своє найкраще вбрання старий служитель подрібцював до вівтаря, але на пів дорозі ляснув себе по спітнілій лисині і повернувся до ніші зі священними книгами. Потрібну він вибирав довго – А Лі встиг проштовхатись ліктями крізь глядачів майже до самої нареченої.