22.2

– Щось ти сам не свій. Із чаклунами погризся? – припустив Старий Сем.

Даремно князь не погодився. Шесс – це стихія, з нею можливо все. Але Джі Лін заперечливо хитнув головою, і момент було згаяно.

– Лінг? – підоспів черговий здогад. – Скільки?

«Мені вистачило одного», – мало не огризнувся князь.

Та хіба це принесло б полегшення? В молодості старий ходив у прикордонних патрулях і неодноразово стикався з войовничими сусідами. Для нього лінг – не нічний жах, а «вправні, паразити, важко їх було гнати».

– Тільки головний. Ми зчепились, і він… Сам знаєш їхні штучки. Втік, мразота.

– Чому не вбив? – із підозрою запитав Старий Сем.

Це було образливо. По-справжньому. Джі Лін подумки називав себе слимаком, але потай сподівався, що оточуючі виявлять поблажливість хоча б на словах. Та ж ні, не виявили. Все-таки він чиновник. Книжковий хробак, а не вояка. Від нього подвигів не очікують. Таких, як він, у пригодницьких романах убивають ще в пролозі.

– Е, вибач. – Старий ляснув його по спині. – Зовсім забув. Мені ж сказали, у тебе лиш одна куля залишалася. Промазав? Від завтрашнього дня сидітимеш у тирі, поки не почнеш валити рухомі мішені з першого пострілу. З лінг мороки багато… Швидкі вони, забаришся – і все пропало. Я розповідав, як мені бік пропороли? Лежимо ми, значить, із командиром Комо, який насправді баба… Чи з бабою командира Комо? Так ось, ми в окопі, дощ ллє, вітер виє, і тут…

– Замах! – гаркнув хтось на весь палац.

«Почалося», – приречено подумав князь.

Головні дійові особи під одним дахом, греблю брехні та ненависті не могло не прорвати.

– Потім розкажеш, Семе. – Він поспішив на звук. – Вибач.

– Та що там розповідати? Лінг у наступ пішли, а я поки штани знайшов, отримав на горіхи з усіх боків за нехлюйство. Командир Комо нічого що баба… Чи не баба? Хто ж у їхній родині бабою був? Може, дочка?

Джі Лін залишив старого далеко позаду і виметнувся у вестибюль, прямо на королівського вартового – того самого юнака, який нещодавно стояв біля апартаментів Фабіана. Знайомі і не дуже люди, навпаки, спритно тупотіли геть.

– Обережніше, тут сходинка, – нещасним, вкрай збентеженим голосом попередив охоронець, відсуваючи зброю подалі. – І килим он там горбатиться.

«А хіба не мене мають заарештувати і тягти до підвалу?!» – здивувався князь.

Фабіан скорчився на підлозі біля сходів, але наче був цілком живим. Отже, змова провалилася (Джі Лін ні на мить і не вірив у її успіх) і можна шукати винних. За головним із них і йти далеко не треба – сам прибув як миленький.

Обтягнуті піжамною сорочкою плечі короля здригнулися, з губ зірвався схлип. Князь подумав, що гірше вже не буде, і підійшов ближче, торкнувся вузької руки, якою правитель обхопив себе за коліна.

Фабіан підвів голову. На його вилиці наливався синець, із очей бігли сльози, але було видно – це від сміху, а не від болю.

– Ти коли-небудь закохувався, Джі Лін Рі? Так, що розум відлітає геть? Нічого, що я на «ти»? Ти ж мені брат, з тобою формальності зайві.

«Струс і сплутаність свідомості?» – князі з роду Рі не мали родинних зв’язків із правлячою династією Валесії. Жодних. Ніколи.

Джі Лін повернувся до вартового.

– Лікар де? – запитав тихо.

– Виїхав. І другий теж. Там трійня, і нирки, і передозування проносного, і люлька в жо… в недозволеному місці, і перли в носі, і палець відкушений…

Князь вразився. Зазвичай стільки подій у Пагорбах накопичувалося за місяць.

– І все це в одному домі, – з гіркотою закінчив охоронець. – У пана Кан Ді Міна сьогодні невдалий день.

– Народжує теж він? – не втримався від запитання Джі Лін.

– Три його незаміжні дочки.

У сміху Фабіана прорізалися істеричні нотки. Король вчепився в руку князя і, хитаючись, випростався.

– Я люблю Пагорби, – оголосив довірливо. – Це найкраще місце на планеті. Такого цирку я ніде не бачив. Особливо цей ваш… Знаменитість місцева. Він же як Ча Рін Чі, найкращий комік сучасності! Але фільми з Ча Рін Чі виходять раз на рік, а цей… Він щодня такий! Здається, я підсів на нього. Це як дрюн-трава, тільки ще міцніше. І її все мало, і мало, і мало…

– Що ви тут робите, сіре? – Джі Лін не зрозумів, чим так захоплювався правитель, проте те, що відбувалося, йому не подобалося хоча б тому, що не вписувалося у логічні схеми.

– Я тут живу, – твердо заявив Фабіан. – Десь там на воротях навіть табличка є. «Обережно, злий король, їжу не кидати, руками не чіпати, кусається і плюється, у шлюбний період видовбує всім мізки» або якось так. Ходімо. – Він повернув князя у напрямку своїх покоїв. – Трохи поскаржимося на життя, полікуємось і поговоримо. Ти! – адресувалося розчервонілому стражнику. – Шукай ліки, закуску і жа… тьху ти, красульок. Їх же не повикидали серед ночі? І вибери собі простіше ім’я, я не можу називати тебе Імліном Ширандом Каріо-Плесекським щоразу, як мені захочеться випити.

– Моє ім’я Імлін, сіре.