Розділ 22.1. Історія та королі

Джі Лін ніколи не заганяв коней і не замислювався про відчуття змиленого скакуна, але після опівночі раз у раз ловив себе на думці, що ось-ось, висловлюючись простими словами, відкине копита.

Все більш-менш затихло.

Ренс дихав і, на зло всім ворогам, спростовував багаторічний досвід королівського лікаря, який твердив: із такими пораненнями дванадцять годин поспіль без операції не живуть.

Інші шесс отримали першу медичну допомогу, воду, їжу та чисті ліжка. Про їхнє майбутнє обіцяв подбати Фабіан (він мало не пританцьовував від радості – відомо ж, офіційно чаклуни асимілювалися, їхній дар розсіявся, а тут на тобі – п’ятеро повноцінних шесс, дев’ятеро незрозуміло кого з сякими-такими здібностями і новина про те, що у Валесії живуть цілі сім’ї чаклунів), проте князь не збирався дозволяти королю використовувати звільнених як матеріал для вивчення. Нізащо. Джі Лін знав це точно. Ну а щодо «Яким чином?» треба було ще серйозно попрацювати.

Міська рада невимовно зраділа поверненню князя. Неприступна пані Лі Ма Ні навіть обійматися полізла, а Кан Ді Мін витер скупу чоловічу сльозу і довго вибачався за Ніту Ліст. Що з нею було не так і який взагалі стосунок вона мала до Пагорбів, Джі Лін з плутаної мови не зрозумів, розбиратися в метушні не став і сподівався, що це потерпить до спокійнішого завтра, яке за фактом уже настало, але яке всі навколо відкладали до ранку.

Старий Сем ганявся за князем із лікарем, ременем і докірливим поглядом. І як перед ним виправдатись? На думку не спадало нічого гідного і чесного одночасно.

«Я вчинив бездумно, більше так не буду» спрацювало б, проте Джі Лін нагадав собі, що він доросла розумна людина, і… Прикрився справами, бо ж за час його відсутності їх накопичилося стільки, що одразу й не розберешся.

Та найголовнішу свиню підклав Шонник. Милий, добрий, відданий Шонник! Довірена особа, майже ліпший друг, опора та надія! Князь скрипів зубами, вислуховуючи звістки про його геройства, і ледве стримувався, щоб не попросити ключі від підвалу, де тримали заарештованого секретаря. Хотілося трощити все навколо, і вправити Шоннику мізки, і послати до кряч тих, хто відкрито казав: «Він же не заради себе» або «Воно й погано, але зрозуміти можна».

Майва, ще одна людина із тих, кому Джі Лін колись довірив би життя, взагалі не з’являлася. Шонник присягався, що вона не замішана в замаху на Айріс Міллс, проте князь мав поганий настрій і підозрював геть усіх і все аж до співпраці короля з гризнями.

До чого тут Фабіан і шеські кролики? Та ж король регулярно з’являвся у полі зору і зникав безслідно, а на задньому плані хтось невтомно розказував про гарних слухняних плодовитих гризнів, що ніколи не кидаються на людей без причини, хіба що в холодні засніжені зими, проте на смерть загризають не завжди, чесне слово.

Потім Джі Лін побачив у якійсь комірчині скрючену, забуту всіма Айріс (ту саму Айріс Міллс, якій після нападу треба було лежати в ліжку під охороною та наглядом медсестри), і похмурість його настрою подвоїлася.

Згодом князя відвідала думка про те, що Лисиця теж може десь валятися без допомоги та співчуття. До півночі вона точно була на ногах – допомагала з шесс. Також мучила радиста і обмінювалася повідомленнями з королівським полком. Люди полковника Роу вже дісталися фортеці, трохи повоювали з крячами і навіть знайшли останнього бандита. Не шефа – той як у воду канув. Найімовірніше, перетнув кордон із лінг.

До сусідів відправили запит, і вони пообіцяли вжити заходів. Надії на це мало: до лінг втікають нечасто, кордон контролюється геть погано. Хіба що знайдеться канал збуту контрабандних амулетів, і ниточка приведе до джерела… Так собі варіант. Джі Лін сумнівався, що з цього вийде щось корисне.

Він шукав Мелісу на всій доступній для гостей частині резиденції. Не знайшов. Вирушив у особисті апартаменти Фабіана. Довго сперечався з вартою, зустрів королівського лікаря, одержав від нього седативну пігулку, поліз на револьвери з голими руками…

– Ну навіщо ви так із нами? – докорив один із охоронців – на вигляд зовсім юний вояка. – Самі знаєте, вас і чіпати заборонено, і пустити всередину ми не можемо.

«Заборонено чіпати? Та я прямо зараз даю Фабіану привід позбутися мене раз і назавжди. Чи через шесс він передумав? Хоче почекати?» – Джі Лін трохи повернувся у реальність (чи пігулка подіяла?) і вирішив піти дипломатичним шляхом.

– Пані Меліса там, – відповів на пряме запитання стражник. – Тож вам туди не можна. Щоб уникнути небезпечних для життя інцидентів.

Князь одразу ж згадав, як після повернення Фабіан обіймав Лисицю, як щось шепотів їй на вухо і притискав до себе, як жадібно гладив її спину і не міг відвести погляд… Меліса не пручалася, хоча могла струсити короля як пожовклий листок. Обіймала у відповідь, багато говорила, смикала його волосся… Тоді Джі Лін подумав: це хвилювання. Стрес. Радість від усвідомлення того, що гори дозволили повернутися.

Та тепер усе здавалося інакшим.

Він нічого не зламав – ні палацу, ні собі, ні стороннім, ні в чому не винним людям. Злість змінилася коротким нападом апатії, під час якого князя перехопив Старий Сем і почав щось розповідати про замкову вежу, кряч, відьминого онука, браконьєрів і амулети, разом із тим вимагаючи вирушити додому або хоча б прилягти десь відпочити, хай навіть на палацовій клумбі, якщо користуватися гостинністю Фабіана заважають упертість та образа.