21.2

***

У замку було шумно та тривожно. Старий Сем хвилювався за князя, Ем Мі розповідала всім підряд, що Фабіан забере прокляту наречену собі, а тітонька Руденс прощалася з життям. З особистим життям, якщо точніше.

Відтепер Ереса Руденс зареклася мати справу з чоловіками, тому що дев’яносто відсотків із них гулящі собаки, дев’ять – психи, а ті, що залишилися, давно зайняті. Звідки тітонька взяла таку статистику, Айріс гадки не мала, і не думала, що найближчим часом є сенс допитуватись. Якщо вже провінційний серцеїд і його сільський гарем затьмарили навіть нічну подію, варто почекати зі своїми прикростями.

Про Джі Лін Рі ніхто нічого не знав. Це не завадило Ліці та Ло Лі прийти з оберемками флоксів, налякати Ем Мі до напівсмерті, напроситися на скандал, а потім спішно тікати від тітоньки Руденс, яка вирішила зробити добру справу та подарувати дівчаткам сім’ю.

– Ще чого! За кілька років я сама кого хочеш удочерю! – заявила Ло Ла.

– І не мрійте! Я скоро буду сама собі господинею! – повідомила Ліка.

Безглузда метушня дратувала Айріс. Хотілося тиші і спокою, але всі навколо ніби змовились і невпинно ревіли, сварилися, сперечалися, реготали, стукали, тупотіли, щось кидали, пліткували… Це було нестерпно!

Айріс почувалась одним суцільним згустком болю. Вона не могла визначити, яка з травм завдає більше незручностей. Після перев’язувальних маніпуляцій Ем Мі плече поскубувало, коліно і не думало вгамовуватися, дотики нічної сорочки до ребер змушували стогнати, ковдра здавалася нестерпним тягарем.

Сон не приходив, необхідне для сякого-такого відпочинку умиротворення – теж. У грудях усе кипіло, душа вимагала дії! Якої? Навряд чи хтось знав відповідь на це запитання.

У двері обережно постукали.

– Я сплю! – вирвалося, перш ніж Айріс усвідомила сенс сказаного.

– Вам дзвонять, пані наречена, – затараторили крізь стулку. – По телефону!

– Спасибі за уточнення, ніколи б не здогадалася…

Щоб накинути халат, довелося б ворушити плечем, тож Айріс закуталась у пухнасте покривало і засунула ноги у кімнатні капці.

– Хто? – Новий замок відкривався туго. – Звідки?

– Оліс. – За порогом тупцював сонний юнак. – Я зв’язківець. Ми вже зустрічалися, пані наречена.

– Дзвонить хто? І не називайте мене, будь ласка, нареченою. Я від цього звірію.

– А як називати?

– Мені байдуже.

– Що?..

Життя летіло шкереберть, і Айріс не бачила сенсу стежити за язиком. Все правильно, тут, у Пагорбах, вона – не більше ніж інструмент. Для неї і замок, і оточення – просто робота. Проклята Міллс виконає свою роль і зникне. Згадуватимуть не Айріс, а наречену!

– Дзвонять із в’язниці. – Зв’язківець тупотів поруч. – Жінка. Каже, це важливо.

– Та невже?.. – Коридор ніби подовжився, сходи стали крутішими, вестибюль розширився, ґанок без ризику для життя міг подолати хіба що велетень. – Кожен вважає себе центром Всесвіту… – Забуті на доріжці до флігеля садові інструменти заважали йти. – А насправді нічого не має значення… Взагалі нічого.

Оліс обігнав Айріс, люб’язно відчинив двері, показав на зняту слухавку.

– Мені піти? – запитав невпевнено.

Слухавка зашипіла.

– …там?.. Вона там?.. – жіночий голос вирізнявся досить чітко. – Міллс!

– Почекаю зовні, – вирішив зв’язківець і витяг із кутка м’яке крісло з високими підлокітниками. – Прошу, пані… Емм… Е… Влаштовуйтесь.

Айріс взяла телефон. Вона відчувала: якщо сяде, то надовго. Ту силу, що допомагала триматись на ногах у палаці, витрачено. Потрібен перепочинок: довгий і самотній.

– Слухаю?

– Міллс? Та сама Міллс? Проклята?!

– А ви хто?

– Ви справді його бачите? – Далека співрозмовниця проігнорувала питання. – Мені сказали, ви теж його бачите!

– Кого? Ви хто?!

– Ви бачите Армана? Як часто? Що він вам каже? Він мене ненавидить? Він пішов?!

– Хто ти, трясця тобі?.. Хто?!

– Ніта. Ніта Ліст. То ви зустрічали Армана Майліра?!

Айріс поперхнулася необережним вдихом. Ніта Ліст асоціювалася з вищим товариством, знатними дамами та Валесією. Слово «в’язниця» у цей ряд і близько не вписувалося.

– Чому вас заарештували? Адже замах організував Шонник!

– А от не треба! – Від крику співрозмовниці ледь не заклало вуха. – Сьогодні я при своєму розумі та твердій пам’яті. Я провчила цього негідника за власним бажанням. Ніхто не керував мною! Відтепер я – господиня своєї долі!

– Якого негідника? – Схоже, їхній список розширюватиметься безкінечно.

– Того, хто подарував мені духи з якоюсь дурманливою смолою! Вам нічого не дарували? Ні, звичайно, ви ж змовникам не потрібні… А мене використали! І я втратила свого єдиного справжнього друга! Кажуть, він загинув у горах… Як мені жити з тим, що я сказала йому наостанок? Ким він мене запам’ятав? Але яке вам діло до Кан Ді Міна? Ви добре спілкуєтеся з Арманом?