20.4

– Я чекаю, – нагадала, відтягуючи князя від столу. – Що в тебе зламано?

– Напевно, хребет, – буденним тоном повідомив Джі Лін. – Ми боролись, і лінг щось зробив. Я казав, що заправляв тут лінг? Не можу поворухнути ногами.

– Тоді чому ворушиш? – Лисиця потягла стіл до сходів і помітила, що князь трохи відсунувся з її шляху. – Гей, спокійно! Все мине, але не зараз. А поки я гарую як загнана коняка, будь ласкавий пояснити, навіщо ти поперся з голими руками на чистокровного лінга. Мені по-справжньому цікаво. Я обожнюю історії про чужу дурість.

– Я не знав.

– Що тут лінг? Брехня. Діти тебе попереджали. – Стіл не піддавався, був надто важким, і врешті-решт Меліса визнала: затягнути його нагору, щоб прикрити вхід на оглядовий майданчик, не вийде. – Чи що лінг сильніший за звичайну людину? Знову брехня. Це є в будь-якому підручнику біології.

– Зброя зрівнювала шанси.

– Одна куля проти цього арсеналу? Напевно, я була лінивою ученицею і пропустила урок про «більше-менше».

Зверху впала кряча. Трохи розгубилася, потрапивши до напівтемного приміщення, і забарилася. Лисиця викинула її у вікно, перш ніж птах розібрався, що й до чого. Наступних двох спіткала та сама доля, потім Меліса пересунула на шлях кряч гамак, і птахи шльопалися прямо в нього, що відчутно полегшувало лови.

– Я надто стара для таких забав, князю. – Лисиця виштовхала назовні кілька вгодованих тіл, що намагалися просунутись у бійницю одночасно. – То будуть пояснення?

– Я мусив це зробити. – Джі Лін відсунувся подалі, даючи простір для маневрів. – Просто мусив.

– Померти? – Черговий птах трапився з непростим характером і приніс кілька неприємних миттєвостей. – А навіщо стільки зусиль? Це тобі будь-хто може влаштувати. Кажу ж, відпиши мені Пагорби, і я здійсню будь-яке твоє бажання. Особисто зверну тобі шию, якщо захочеш. Впізнав його?

– Лінга? Він був надто швидкий, – скривився князь. – Я не бачив його обличчя, хоча… Ні, навіщо намовляти? У той момент я міг уявити будь-що, тому що… Я злякався, Мелісо. Вперше в житті я зіткнувся з тим, чому не міг протистояти.

– Серйозно? Ти щасливчик, князю. На тебе ніколи не падав слон.

– На тебе падав слон?!

«Р-ряч?!» – заволали за віконцем у тон Джі Ліну.

– Ні, але ж ідея зрозуміла? – Разом із черговою крячею, спійманою на столі, Меліса схопила газету. Шурхіт так сполошив птаха, що він здійнявся вверх, вибивши з проходу нагору кількох своїх обережніших друзів. – Будь ласка, очухайся швидше. Кряч надто багато, я не встигаю їх викидати. О, подивися, це ж преса лінг! Киш! Якщо виявиться, що заправляв тут іноземець, почнуться дипломатичні складнощі. До речі… Киш! Що пишуть лінг, князю? – Лисиця кинула газету Джі Ліну. – У тебе там світліше. Можеш почитати, поки тут люди працюють! Ой… По-моєму, вони вже довбають у стіни. На три фронти я точно не впораюся.

Він справді зашелестів газетою. Розібрав її на аркуші й кожен запхав у коробку з патронами.

– Там сірники. – махнув на полицю. – Це ненадовго їх зупинить. Напевно.

– Нецікаве чтиво? – Меліса не палала бажанням висуватись на оглядовий майданчик, проте взяла одну з коробок і шугнула кряч, що примірялись, як зручніше потрапити всередину. – Газета хоч нова? Стривай! – Вона витягла зім’ятий шмат паперу. – Тут щось про Пагорби… Ай!

Впали одразу дві дві птахи, причому досить великі. Перша заплуталася у вже роздертому гамаку, друга відштовхнулася від спини першої й обрала жертвою князя.

– Стій, заразо! Бережи шию, Джі Ліне! Очі! Прикривай очі!

– Я лежу на ній, Лисице.

– Ну… Це також варіант.

Меліса позбулася своєї крячі і забрала полонянку князя. Потім ногою штовхнула до нього рушницю.

– Не нагадуватиму, що кулі від птахів рикошетять. Спробуй відмахуватись, чи що… Як ти?

– Не впевнений.

– То визначайся швидше! Треба забиратися звідси. Киш!

– Ну то забирайся!

– Це ти сказав, не я. – Лисиця посміхнулася, стусаном відправила чергову крячу геть. – Не скаржся.

– Не смій!

Вона присіла біля Джі Ліна, закинула його руку собі на плече і змусила його підвестися за допомогою стіни.

– Ну що, ще раз полізеш до лінг? – запитала, щоб розлютити сильніше і спровокувати на неможливе. – Чи залишиш подвиги справжнім чоловікам?

– Ну ти й…

– Ага, я така. Ходімо!

– Там щось про прокляття Міллс… У газеті…

– Про яке ще прокляття? – Меліса думала тільки про сходи та кряч, що чекали зовні, а не про шматок паперу, який недавно поспіхом засунула в кишеню штанів. – Май на увазі: після сьогоднішнього ти як чесна людина зобов’язаний одружитися.

– Я одружуся…

– Розумничок. Уявляй наречену, вибирай імена спадкоємцям і ворушись, заради всіх богів! Мене ось-ось зжеруть!

Вони вийшли на подвір’я приблизно в той момент, коли птахи виявили, що їх ніхто не проганяє, і кинулися всередину. Увага кряч була прикута до вежі, і це дало змогу без перешкод досягти укриття шесс.