19.3

Двадцять три чи двадцяти чотири роки, тонка, хворобливо бліда, з пишним світлим волоссям і яскраво нафарбованими губами, вона справляла враження екзотичної квітки і напевно мала б дивовижний вигляд на чорно-білій фотографії. Але іноді її тонкі риси спотворювалися, на обличчі з’являвся неприємний вираз, і це псувало образ витонченої панночки.

Одягалася Ніта не те щоб яскраво… Певне, дорого. Кожна деталь її вбрання приковувала погляд і ніби мала цінник – як на манекені в модній лавці. Чим це пояснити, А Лі не знав. Ереса Руденс, у його розумінні – еталонна модниця, справляла зовсім інше враження.

Прикрас на клієнтці було багацько. Кулон із гравіюванням і сережки йшли, мабуть, у комплекті, середні пальці та мізинці обох рук прикрашали вузькі персні, на грудях блищала масивна квітка, хитромудру зачіску обвивали дрібні перли.

Зважаючи на все, Ніта Ліст не бідувала і браку уваги не відчувала. І як здогадатись, які вона має проблеми?

– Ви думаєте, що збилися зі шляху, – застосував А Лі одну з бабусиних безвідмовних фраз. – Все не так, як раніше. У вас з’явилися могутні…

«Вороги чи друзі?» – він схилявся до першого варіанту, проте звідки у такої дівчини, як Ніта, взятися недругам?

– …знайомі. – Чим не маневр? – Але вас це не тішить. Чому?

Гостя впала на стілець, гаманець – на стільницю. Тонкий, між іншим, гаманець… Може, Ніта Лист – чиясь утриманка і не має доступу до готівки?

– Здається, я божеволію, – мовила вона несподівано. – Я думала, що зцілилась, але це знову почалося!

– О, любов гірка, але без неї ми лиш животіємо. – У полі зору лежав один із бабусиних журналів, і псевдофілософська цитата красувалася на його обкладинці.

– Ви й це знаєте? – ахнула Ніта.

А Лі міг би сказати, що дві третини візитерів відьми Шесси страждали саме через почуття, проте багаторічні спостереження належали до його професійних секретів.

– Ви намагалися все забути, але не вийшло. – А Лі ступив на хиткий місток. – Щось вам заважає, чи не так?

«Дурість заважає!» – вигукнула одного разу клієнтка, що ніяк не могла залишити в минулому чоловіка-гульвісу.

– Це. – Ніта відкрила гаманець, продемонструвавши його мізерний вміст, і витягла перстень-печатку із зображенням троянди. – Ця річ проклята.

– Ну то викиньте її. – Часом А Лі зовсім не розумів людей.

– Як?! Це подарунок! Той, хто подарував мені його, мертвий! Я не можу зрадити пам’ять цієї людини! Знаю, що повинна, але не можу! Щось утримує мене! Примушує мучитися нескінченно!

«Між іншим, Айріс має такий самий перстень!» – здивувався А Лі.

Збіг? Всяке буває, але йому такі випадковості не подобалися.

«Зараз я або завоюю її довіру, або з тріском провалюся», – губи пересохли від усвідомлення того, що на кону стоїть усе.

– Це чоловік? – А Лі покрутив «чарівну кулю» і ненароком ледве її не впустив. – Серед його предків були шесс. Чаклуни, так.

Зіниці Ніти розширилися, очі перетворилися на бездонні колодязі.

– Як ви…

– Його ім’я починалося на… Емм… На «А». Його звали Арлан. Ні, Арман. Ви підозрюєте, що… що… емм…

Клієнтка хвилювалась, і прочитати підказку на її обличчі було неможливо.

– Арман… Любов моя…

– Ви вважаєте, що ваша одержимість ним – не психологія і не фізіологія, а магія, чи не так?

Ніта зробила судомний вдих і жестами попросила відчинити вікно. А Лі скорився, хоча зовні припікало сонце і розпалене повітря не дало б полегшення.

Одна з «красульок» скористалася моментом, щоб вистрибнути з погано накритого акваріума і поскакати в зарості м’яти, яка заполонила двір. У пошуках свободи вона впала на руку Ніти, але дівчина не звернула на це уваги, немов із дитинства звикла до сусідства жаб.

– Я живу як у тумані з першого дня знайомства! Арман давно мертвий, але мене досі не відпускає. Іноді я бачу його в натовпі, уявляєте? Я хочу позбутися цього божевілля. Воно змушує мене робити всяке… Погане… Дивне… Постійно щось нашіптує! Я не можу опиратися цьому. – По щоках Ніти покотилися сльози. – Тобто одного разу я повірила, що впоралася. Занурилась у роботу, знайшла друзів! Ну і що, що тільки за листуванням? Я ж стала на шлях виправлення!

– Вам завадили, – глибокодумно промовив А Лі, пам’ятаючи: у скаргах клієнтів завжди є зовнішній чинник.

Пальці гості вп’ялися в зачіску, витягли кілька неохайних пасм.

– Батько дізнався, що я дружу з… Не має значення. – Ніта схлипнула, акуратно промокнула обличчя хустинкою з монограмою. – Він познайомив мене з деким. Сказав, я розумна, маю спілкуватися з людьми з потрібного кола. І це знову почалося! Я втратила волю. Я вже не знаю, хто я і чого хочу! Спочатку був той абсурдний лист, потім… Ох! Не можу про це й згадувати! Я ніби одержима! У мені хтось живе!

«Глисти, мабуть», – ледь не ляпнув А Лі, чий ранок минув у додаванні до крячиного корму засобу від паразитів.

– Хто ваш новий знайомий, пані Ліст?