Розділ 19.1. Чесність і компетентність

А Лі подобалося мати постійну роботу і не подобалося мати начальство. Він звик до вказівок бабці, але їх можна було поділити на важливі і незначні, і жити собі на втіху. А от у розпліднику панували правила, причому написані великим шрифтом. Їх треба було визубрити і не порушувати, навіть якщо світ перевертається.

На пам’ять А Лі не скаржився, із шеським звіром мав справу з дитинства, вислужитися поки не намагавсь, але все одно отримав кілька окриків і вирок «не чіпайте його, то ж відьмин онучок, у нього все через пень-колоду».

Це злило головним чином тому, що нічого страшного ще не трапилося. Подумаєш, трохи покусали… Зате стало зрозуміло: крячі точно не гризні. Гризня запросто вкусить, якщо в неї поганий настрій, а у кряч настрій завжди лихий, їм аби перевірити щось на смак.

І крячі – не шушки. Ті зляться, коли голодні, а крячі – коли незадоволені, причому незадоволені вони постійно.

Порівнювати кряч із мозкоїдами взагалі не можна! У мозкоїдів паща як ціла кряча!

– До тебе прийшли, стажере, – ближче до обіду приголомшив А Лі напарник – ковалів син, конопатий Есь, що на зло батькові подався в науку і проходив у розпліднику практику. – Як підеш куди – робочий одяг залиш, зрозумів?

– Нащо кудись іти? – Інструкції висловлювалися з цього приводу чітко і недвозначно.

– На те, що твоя бабця з Раті-майстра наврок зняла, силу йому повернула, ось він і слухається її, – буркнув Есь.

– Ой, та яка там сила? Він же еталонна здохлятина!

– Дурня не клей, а йди.

Щойно побачивши догідливу пику майстра, А Лі зрозумів: робочий день на сьогодні справді закінчено. Надто вже підлещувався Раті до бабці, надто червонів і кланявся мало не в пояс. Недарма це.

– Чув уже, внучку? Чув?

Бабуся була надміру активною і навіть здавалася молодшою. Сукну нову одягла – ту, що зберігала в скрині з нафталіном для особливого випадку. Дуже пристойну! У велику клітинку, з товстим коміром, широким поясом і брошкою, яку позаминулого року обміняли на запас дров і замінили скляною підробкою. Бабця і панчохи нові витягла – ті, що «на смерть» відкладала. Туфлі з круглими носами взула, хоча довго в них ходити не може – ноги набрякають. І почистила капелюшок, що припадав пилом на шафі як прикраса інтер’єру. Намиста червоні на шию повісила, губи підфарбувала!

Це щось означало.

– Швидко додому, неробо! Вдягнися пристойніше! Я тобі дідів костюм підшила, буде впору. Не можна запізнюватися!

– Куди запізнюватись?!

– У сватання, куди ж іще? Ворушися, поганцю! Навмисне марудиш?!

Першої миті А Лі подумав, що бабця розум втратила, раз зібралася ось так, ні з того ні з сього, сватати чужу (та ще й прокляту!) наречену. Потім до нього дійшло: хоч би що відбувалося, річ не про Айріс Міллс.

– Це не я, бабусю! Слово честі, не я!

– Що ти ще накоїв, безглуздя моє дурне?

– Не гуляв я з ковалевою донькою! І не треба мені її посаг!

– Тю, базікало! Тільки про себе думаєш. У Спритника син народився від молодиці з боліт. Не годиться малюку рости сиротою при живому батькові. Швидко додому одягатися! Одружувати твого дядька будемо. Ось бачиш, до чого гулянки доводять? Чує моє серце, і тобі якась вертихвістка в подолі принесе.

– Бабусю!

Але сенс обурюватись, якщо бабця завжди має рацію, в хто сперечається, той може залишитися без вечері? А Лі навіть робочий одяг не зняв – як був, так і помчав до рідної хвіртки. Нащо витрачати час на формальності? Дім поряд, бабуся теж, і вона налаштована серйозно.

Крячі поводилися неспокійно: шуміли, кидалися на сітку огорожі, шипіли і розмахували крилами. Самці, навіть найстаріші, шаленіли ще зі світанку, тому їх із вольєрів на вигул і зовсім не випускали.

– Чого ж вам не вистачає? – буркнув А Лі, поглядаючи на них крізь сітку. – Їжа безплатна, працювати не треба… Я б так жив!

Крячі його думок не поділяли – напевне, чули щось погане. Невже браконьєри остаточно знахабніли і притягли до міста деревину з шеських земель? Чи пожежа, що палала за болотами, вивільнила магію, підняла хмари чаклунського попелу?

А Лі не знав, із ким поділитися побоюваннями. Князя в Пригір’ї не було, у бабці є важливіші справи, у Спритника своїх проблем вистачає, йому начхати і на шесс, і на кряч, і на долю світу. А будь-хто сторонній скаже, що якщо за століття сусідства із чаклунами ніхто не помер, то й зараз хвилюватися нема про що.

У дворі А Лі чекала несподіванка.

– Де бабка? – пискляво спитала вона, блискаючи волошковими оченятами. – Га?!

Дві молодші дочки Спритника Шина були близнючками, ненавиділи це і намагалися виглядати повними протилежностями. Одна з них носила сукні, інша – спідниці та блузи, одна заплітала косу, інша розпускала волосся, одна засмагала до чорноти, інша відбілювала шкіру кефіром.

Дівчаток ніколи не плутали. Проблема полягала в тому, що А Лі не знав, хто з них Веста, а хто Мірта, і гадки не мав, як звуть юну злюку, що прийшла до відьми Шесси.

– Там. – Він показав на дорогу, що петляла повз розплідник. – Навіщо вона тобі?