18.4

– Я не…

– Звичайно, ти не, – обірвала Меліса. – Але струснути тебе варто. Тебе теж. – Вона повернулася до невідомого. – Як звуть?

– Сіт

– І?.. Ну будь ласка, обійдемося без насильства. Слово честі, я дуже хочу дружити. Допоможеш мені?

Дружити Сіт хотів – принаймні найближчими хвилинами. Але нічого нового про фортецю він розповісти не міг. Дванадцять підлітків шесс від тринадцяти до шістнадцяти років. Охоронців дев’ять – троє безпосередньо у бараку, де чаклуни роблять різні магічні штуки, двоє спостерігають за входом і виходом, четверо контролюють периметр.

Таємних ходів немає, потрапити всередину стін фортеці можна або через ворота (охороняються), або через пролом (теж охороняється). До воріт веде тільки дорога, перед проломом – відкрита місцевість, де за найбільшим укриттям не сховається і кішка.

Інші варіанти? Хіба що навчитися літати.

– Усього п’ять набоїв. – Джі Лін перевірив рушницю і кишені Сіта, і відчув сильне розчарування. – А твої дружки з лісу палили намарно. Є ще?

Бандит не відривав очей від Лисиці і взагалі не помічав князя.

– Навіщо ти тут, Сіте? – Меліса говорила так м’яко, що зводило щелепи. – Ви чекаєте на напад із цього боку?

– То ж я за тобою йшов, мала.

– Що?!

– Сама ти шо… Ми з Кривим Лютом бачили, як ви з дороги звернули і попід кущами, через Павучу щілину, повз Дохлого Щура… Лют каже, це щенята наші зголодніли і повернулися. Він одразу до шефа доповідати, щоб той людей відкликав, а я – за вами. Ледве не загубив, аж чую – ні, ось вони, нікуди не ділися. Я сюди – тут ви. Ясно стало, що не сопливці. А якщо не вони, то мала наша знов приперлася зі своїми чесними ідеями. Хто ще? Баби тут не ходять. А от ні, обізнався… Міг би відразу зрозуміти по жо…

– У «малої» є ім’я? – різко запитав Джі Лін, перериваючи красномовство Сіта.

– Пішов ти…

На очі потрапила рушниця, і князь схопив її, приставив до грудей бандита.

– Хто вона?

Сіт сплюнув і спробував схопити дуло зв’язаними руками.

– Він майже все. – Лисиця завбачливо відвела рушницю. – У сенсі, його потроху відпускає. Далі буде важко. Але, Джі Ліне, сам розумієш: це не головна проблема.

Князь здер із полоненого сорочку і заткнув йому рота. Трохи подумав і зв’язав ноги – хотілося звести несподіванки до мінімуму.

– Тільки «малої» нам не вистачало, – пробурчав, повертаючись на пункт спостереження за валуном.

– І «шефа», – відгукнулася Меліса. – Є ще й «шеф». Там двадцять дві людини, жодна з яких нам не зрадіє. Дев’ять – зі зброєю, дванадцять із магією. Наші шесс блукають десь поблизу із незрозумілою метою. І його друзі, – Лисиця кивнула на Сіта, – незабаром почнуть прочісувати місцевість. Я не маю ідей, князю. Придумай щось, га?

Легко сказати! Джі Ліна вистачило лише на те, щоб підскочити до бандита, струснути його, витягнути кляп і рикнути:

– «Мала» – хто вона?!

– Та нащо тобі та «мала»? – Меліса дивилася несхвально.

– Хто вона? – з натиском повторив князь.

– Баба шефа, тупа істеричка, – як виплюнув Сіт. – От справді, нащо вона тобі? Ти хто взагалі?!

– Ім’я!

– А звідки мені знати? Баба – вона і є баба. Худа, верещить, усім незадоволена. От як є баба. Патли як у твоєї, а дупа кістлява. То не скажеш, хто ти?

– Навіщо?

– Не годиться, що твій надгробок буде без імені, – посміхнувся Сіт. – Не по-людськи, кхе-кхе.

Джі Лін придушив бажання заїхати йому по ребрах і повернув кляп на місце.

– Треба йти, Мелісо.

– У сенсі, назад?!

– У сенсі, геть. Я не настільки великий стратег, як мої предки, але все ж таки бачу: варіантів у нас не багато. Знати б, де вештаються наші шесс…

– Ну…

Князь витер піт з лиця, облизнув пересохлі губи. Незважаючи на те, що він вдосталь наковтався води в річечці, спека брала своє і хотілося пити не те щоб сильно… Певне, постійно.

– Що – «ну»?

– Хороша новина полягає в тому, що шукати шесс не треба, – напрочуд рівним тоном відповіла Лисиця.

– А погана? – Джі Лін вдивлявся у фортецю та її околиці, вишукуючи ознаки бандитів. Здається, приятель Сіта ще не підняв тривогу. І чому ж? – Вони десь поряд і ціляться в нас із рушниці?

– Не смішно. Ефект несподіванки не спрацює двічі поспіль, – відрізала Меліса. – Але якщо ти подивишся он туди на ущелину, – вона вказала на захід, – то побачиш багато цікавого.

Дим від пожежі поширився і на цю місцевість. Видимість не погіршилася, проте запах відчувався дуже добре. З-за невидимих ​​частинок, що наповнювали повітря, сльозились очі й шкребло у горлі. Князь ледве стримувався, щоб не розкашлятися, знаючи: буде гірше.

– Це все реально, Лисице? – Він потер повіки, але ситуація не прояснилася. – Наші шесс притягли сюди крячу?