Розділ 18.1. Та, що кличе вперед

– Ого! Вогняна пастка існувала! – захопилася Меліса, коли осіли хмари пилу, піднятого вибухом. – А я завжди вважала, що Ані Естол – звичайний пустобрех. Князю? Ти якось зажурився. Щось не так?

«Все не так!» – міг би гаркнути Джі Лін, але щирість в очах Лисиці була справжньою, і це заважало зірватися, пояснити, що пастки – не іграшки, розлютитися на себе ж і остаточно вгробити стерпний настрій.

– Вище ніс, князю! Ми справді могли вибухнути!

– Я помітив, – пролунало їдко.

– Але ж ми живі! Хіба тебе це не тішить?

Джі Лін чесно прислухався до свого внутрішніх стану і з подивом усвідомив, що в чомусь Меліса має рацію. Ні, йому не хотілося підстрибувати як крячі у шлюбний період і посилати світу промені добра, проте легка ейфорія все ж була. Щоправда, вона зникла так швидко, що князь вирішив: здалося.

– Якщо тунель – пастка, то де прохід? – запитав напружено.

– Може, пастка – не тунель, а вагонетка? – припустила Лисиця.

– Ми не перевірятимемо це.

– Як скажеш. – Вона вже дивилася кудись удалечінь, поверх скельного масиву, що перегородив шлях. – Здається, ти зараз мене зненавидиш…

Джі Лін простежив за її поглядом і здригнувся.

– Нізащо! – як припечатав. – Ні, ні і ще раз ні!

– Та годі, ніхто не робить дві пастки в одному місці.

– Це вже третя!

– Перша не рахується, вона розташована окремо.

– Ще й як рахується!

Але Меліса не слухала – задерши голову, вдивлялася в нагромадження каменів і майже приховану ними нестійку конструкцію, яку князь хотів би обійти десятою дорогою.

– Знаєш, а мені подобаються Пагорби. – Лисиця, навпаки, палала азартом. – Тут на кожному кроці є щось цікаве!

– І небезпечне.

– Ось тільки не треба копіювати Фабіана, – відрізала вона, пожираючи очима нерівності каменю і, схоже, справді збираючись лізти на скелю. – Я доросла дівчинка і обійдуся без нотацій.

– Без голови теж обійдешся? – похмуро поцікавився Джі Лін.

– Це ж історія! Тут років сто не бували люди. Іншого такого місця не знайдеш у всій Валесії. І завдяки йому ми маємо шанс урятувати двох дітей.

Судячи з невеликої затримки, про юних шесс Лисиця подумала в останню чергу, але для Джі Ліна це стало вагомим приводом, щоб теж задерти голову і примружитися, ненавидячи себе за те, що десь у глибині душі маленький дурний демон із криками «А хто, якщо не ти?!» перемагав здоровий глузд.

– Ти погано впливаєш на людей, Лисице, – зірвалося з губ зовсім не те, що хотілося сказати.

– Дякую за комплімент, – миттю відгукнулася Меліса.

– Поруч із тобою межі зникають.

– У моїх колах кажуть: «Дурість лізе з усіх щілин», – посміхнулася вона. – Ну що, перепочинемо і в дорогу?

Князь уявив себе збоку. Начебто доросла, адекватна, звична до бюрократії людина, а копнеш трохи глибше – і привіт, безрозсудний хлопчисько, готовий поставити на кін усе.

Найсмішніше полягало в тому, що Джі Лін не геройствував. Він точно знав, що не намагається довести собі казна-що або вразити Мелісу Стау. Просто йти вперед здавалося правильним. Складнощі були не причиною зупинитися, взятися за розум, повернути назад, а звичайними перепонами, яких вистачає й у повсякденному житті.

Ну гаразд, не звичайними. Нехай буде – теоретично здоланними.

Ось і зараз, стоячи перед черговою перешкодою, князь ловив себе на тому, що розглядає її з практичної точки зору і готовий фонтанувати ідеями.

– Я уявляла тебе іншим. – Лисиця сперлася спиною об скелю, подивилася на Джі Ліна з легким подивом.

– Яким?

– Правильним. – Вона невпевнено усміхнулась. – А виявляється, під нальотом умовностей ховається експериментатор. Який вердикт?

– Що?..

– Я ж бачу, у тебе щось на думці. Не поділишся?

На думці у князя був лиш розлад. Вдалині від замку і від упорядкованого життя ніби діяли особливі закони, що дочиста здували нашарування раціоналізму і загострювали емоції. Головою Джі Лін розумів: ризикувати заради сумнівного шансу зупинити двох майже незнайомих напівдикунів – повна дурість. Кожен із міських радників назвав би це невиправданим ідіотизмом.

Однак радники перебували десь там, далеко, в іншій реальності. Вони розмірковували про чужі життя як про числа на папірці. Але тут, під безкрайнім небом, усе було справжнім і не піддавалось узагальненню. Джі Лін відчував, що саме має сенс, і губився, бо ці почуття суперечили знанням, розрахункам, правилам.

– Я б не одружився з тобою, Лисице. – Князь підійшов до скелі і, зітхнувши, почав дертися по погризеному часом камінню. – Нізащо.

– Чому це? – у голосі Меліси забриніла цікавість. – Навіть для тебе я – не менше зло?

– Поруч із тобою хочеться бути кращою версією себе. – Старий лишайник розтирався під пальцями, заважав швидко рухатися. – Справжнім чоловіком. Гідним партнером.