16.4

– За п’ятнадцять хвилин, гаразд?

– У сенсі, якщо за п’ятнадцять хвилин я зможу ще рухатися? – спробував пожартувати з себе князь.

– Угу, – підморгнула Лисиця. – Ні про що не думай. Я поставлю тебе на ноги, гарантую.

– Звучить як погроза.

– Твоя правда, Джі Ліне.

Від каміння відчутно віяло жаром, пилюка осідала на шкірі та одязі, нахабні павуки осміліли і підбиралися до самих ніг. Праворуч скелі, ліворуч скелі… Позаду – смердючий дим, попереду – невідомість. Може, у Меліси прокинулася схильність до фантастики, але обличчя рудого хлопця так часто виринало в пам’яті, що вона не могла запропонувати повернути назад.

Голова паморочилася – не сильно, проте Лисиця не звикла до слабкості. Вона не любила гори та висоту. Навколо якщо не стіна, то урвище, і далекі вершини недосяжні…

– У твоєму роду були шесс? – Джі Ліну не лежалося спокійно.

– Запитай пані Лі Ма Ні. Вона знає мій родовід аж до демонів і гримучих змій.

– Ти справжня чаклунка, – продовжував він тим же мрійливим тоном. – З тобою добре…

– А це дивлячись із чим порівнювати. – У грудях потепліло, серце тріпнулось і повернулося до звичного ритму, тому що Меліса чудово пригнічувала емоції, які вели до проблем. – Без мене ще краще.

По схилах бігали ящірки – невеликі й начебто не отруйні, але одна з них залишила на черевику глибокий відтиск щелеп. У небі зрідка пролітали крячі – стривожені, злі, вони викрикували пронизливе «Р-ряч!» щоразу, коли вдалині здіймалася хвиля диму.

Невелика хмара примудрилася закрити сонце, і набігла легка тінь. Вона не принесла прохолоди. Навпаки, Лисиця з нетерпінням чекала, коли повернуться сонячні промені. Незважаючи на спеку, під яскравим сяйвом реальність здавалася привабливішою.

– Ти б вийшла за когось на кшталт мене? – раптом запитав Джі Лін.

– Це пропозиція?

– Залежить від відповіді. Я ж маю якось зберегти самоповагу, почувши знущальний сміх, хіба ні?

– Сказав чоловік, якого вдома чекає наречена. Нагадай, хто з кого насміхається?

Князь різко сів, обернувся до Лисиці.

– Чому я маю повторювати це знову і знову? – Його ніздрі тремтіли від невдаваного гніву. – Мої слова – порожній звук?

 – Ні. – Меліса сховала посмішку. – Може, мені подобається чути, що ніякого весілля не буде? А може, мені подобається, як ти це вимовляєш? Нечасто зустрінеш спокійну впевненість у власній думці. Багато хто ототожнює насильство із силою, грубість із впливовістю, крик із владою, самодурство з авторитетом. Їм ніколи в житті не зрозуміти, чому я захоплююсь тобою.

– Тому що бачиш у мені антипод Фабіана, – похмуро пробурмотів Джі Лін.

– Попрошу без образ. – Розуміючий тон зачепив Лисицю за живе. – Я – не Ніта Ліст, мені ця псевдореволюційна маячня ні до чого. Як правитель Фабіан непоганий для Валесії, ти – для Пагорбів. Якщо вас поміняти місцями, настане хаос. Ну а що я думаю про короля як про людину, відомо всім. Відпочив? Тоді вперед, дорога сама себе не пройде.

Не чекаючи відповіді, Меліса підвелася і підійшла до брили. Дотяглася до краю зарослого лишайником «козирка» і, використовуючи отвори пастки як сходинки, залізла нагору.

– Подивимося, що за механізм. – Глибоко зітхнувши, вона стрибнула на камінь і охнула, впала на коліна, схопилася за гомілку. – Трясця… Стій!

Приглушено клацнуло, і повз князя промайнули три заіржавілі стріли із зазубреними наконечниками. Вони стукнулися в протилежну від «козирка» скелю і впали за пів кроку від Джі Ліна, що поспішав на допомогу, ніби й не чуючи попередження.

– Боляче? – Він миттю опинився поруч, простяг руку. – Тебе зачепило?

– Тільки мою гордість. – Меліса скрипнула зубами і випросталася. – Могла б здогадатися, що Ані Естол – просто базікало. Лінг поважали залізо, а не вогонь. – Вона повільно пройшлася брилою, але більше нічого не клацало. – Думаю, поки я тут, пастка не перезарядиться. Якщо вона взагалі не одноразова.

Князь продемонстрував дива спритності – як підозрювала Лисиця, його підганяли отвори, з яких будь-якої миті могла вилетіти смерть чи каліцтво. Щоправда, зазвичай такі механізми випускали лише один набір стріл, але навіщо ризикувати? Краще перестаратися з обережністю, ніж потім ридати гіркими сльозами.

Разом спуститися на стежку було легше, ось тільки за два десятки кроків вона закінчилась. Уперлася в пагорб, який назвати горою і язик не повертався. У пагорбі виднілася діра, куди ледь проникало сонячне світло. Чи то печера, чи тунель… Найімовірніше, останнє, бо на обробленій грубими знаряддями підлозі виднілися рейки.

– Вагонетка? – здивувався Джі Лін, заглядаючи в нерівний овал отвору. – Спосіб перетнути гряду за пів години? Просто подарунок долі якийсь.

– Перевіримо? – заохотила Меліса.

– О так! – Князь ступив усередину, штовхнув важіль гальма і швидко відступив. – Що?

– Ти прочитав мої думки?

Він засміявся і потяг Лисицю подалі від входу. Вчасно: колеса вагонетки скрипнули, вона неквапливо зрушила з місця і покотилася в темряву, потім заскреготала і в щось врізалася.