16.4

– За п’ятнадцять хвилин, гаразд?

– У сенсі, якщо за п’ятнадцять хвилин я зможу ще рухатися? – спробував пожартувати з себе князь.

– Угу, – підморгнула Лисиця. – Ні про що не думай. Я поставлю тебе на ноги, гарантую.

– Звучить як погроза.

– Твоя правда, Джі Ліне.

Від каміння відчутно віяло жаром, пилюка осідала на шкірі та одязі, нахабні павуки осміліли і підбиралися до самих ніг. Праворуч скелі, ліворуч скелі… Позаду – смердючий дим, попереду – невідомість. Може, у Меліси прокинулася схильність до фантастики, але обличчя рудого хлопця так часто виринало в пам’яті, що вона не могла запропонувати повернути назад.

Голова паморочилася – не сильно, проте Лисиця не звикла до слабкості. Вона не любила гори та висоту. Навколо якщо не стіна, то урвище, і далекі вершини недосяжні…

– У твоєму роду були шесс? – Джі Ліну не лежалося спокійно.

– Запитай пані Лі Ма Ні. Вона знає мій родовід аж до демонів і гримучих змій.

– Ти справжня чаклунка, – продовжував він тим же мрійливим тоном. – З тобою добре…

– А це дивлячись із чим порівнювати. – У грудях потепліло, серце тріпнулось і повернулося до звичного ритму, тому що Меліса чудово пригнічувала емоції, які вели до проблем. – Без мене ще краще.

По схилах бігали ящірки – невеликі й начебто не отруйні, але одна з них залишила на черевику глибокий відтиск щелеп. У небі зрідка пролітали крячі – стривожені, злі, вони викрикували пронизливе «Р-ряч!» щоразу, коли вдалині здіймалася хвиля диму.

Невелика хмара примудрилася закрити сонце, і набігла легка тінь. Вона не принесла прохолоди. Навпаки, Лисиця з нетерпінням чекала, коли повернуться сонячні промені. Незважаючи на спеку, під яскравим сяйвом реальність здавалася привабливішою.

– Ти б вийшла за когось на кшталт мене? – раптом запитав Джі Лін.

– Це пропозиція?

– Залежить від відповіді. Я ж маю якось зберегти самоповагу, почувши знущальний сміх, хіба ні?

– Сказав чоловік, якого вдома чекає наречена. Нагадай, хто з кого насміхається?

Князь різко сів, обернувся до Лисиці.

– Чому я маю повторювати це знову і знову? – Його ніздрі тремтіли від невдаваного гніву. – Мої слова – порожній звук?

 – Ні. – Меліса сховала посмішку. – Може, мені подобається чути, що ніякого весілля не буде? А може, мені подобається, як ти це вимовляєш? Нечасто зустрінеш спокійну впевненість у власній думці. Багато хто ототожнює насильство із силою, грубість із впливовістю, крик із владою, самодурство з авторитетом. Їм ніколи в житті не зрозуміти, чому я захоплююсь тобою.

– Тому що бачиш у мені антипод Фабіана, – похмуро пробурмотів Джі Лін.

– Попрошу без образ. – Розуміючий тон зачепив Лисицю за живе. – Я – не Ніта Ліст, мені ця псевдореволюційна маячня ні до чого. Як правитель Фабіан непоганий для Валесії, ти – для Пагорбів. Якщо вас поміняти місцями, настане хаос. Ну а що я думаю про короля як про людину, відомо всім. Відпочив? Тоді вперед, дорога сама себе не пройде.

Не чекаючи відповіді, Меліса підвелася і підійшла до брили. Дотяглася до краю зарослого лишайником «козирка» і, використовуючи отвори пастки як сходинки, залізла нагору.

– Подивимося, що за механізм. – Глибоко зітхнувши, вона стрибнула на камінь і охнула, впала на коліна, схопилася за гомілку. – Я невиправна… Стій!

Приглушено клацнуло, і повз князя промайнули три заіржавілі стріли із зазубреними наконечниками. Вони стукнулися в протилежну від «козирка» скелю і впали за пів кроку від Джі Ліна, що поспішав на допомогу, ніби й не чуючи попередження.

– Боляче? – Він миттю опинився поруч, простяг руку. – Тебе зачепило?

– Тільки мою гордість. – Меліса скрипнула зубами і випросталася. – Могла б здогадатися, що Ані Естол – просто базікало. Лінг поважали залізо, а не вогонь. – Вона повільно пройшлася брилою, але більше нічого не клацало. – Думаю, поки я тут, пастка не перезарядиться. Якщо вона взагалі не одноразова.

Князь продемонстрував дива спритності – як підозрювала Лисиця, його підганяли отвори, з яких будь-якої миті могла вилетіти смерть чи каліцтво. Щоправда, зазвичай такі механізми випускали лише один набір стріл, але навіщо ризикувати? Краще перечекати, ніж потім ридати гіркими сльозами.

Разом спуститися на стежку було легше, ось тільки за два десятки кроків вона закінчилась. Уперлася в пагорб, який назвати горою і язик не повертався. У пагорбі виднілася діра, куди ледь проникало сонячне світло. Чи то печера, чи тунель… Найімовірніше, останнє, бо на обробленій грубими знаряддями підлозі виднілися рейки.

– Вагонетка? – здивувався Джі Лін, заглядаючи в нерівний овал отвору. – Спосіб перетнути гряду за пів години? Просто подарунок долі якийсь.

– Перевіримо? – заохотила Меліса.

– О так! – Князь ступив усередину, штовхнув важіль гальма і швидко відступив. – Що?

– Ти прочитав мої думки?

Він засміявся і потяг Лисицю подалі від входу. Вчасно: колеса вагонетки скрипнули, вона неквапливо зрушила з місця і покотилася в темряву, потім заскреготала і в щось врізалася.