16.2

Князь відвернувся і пильно подивився на задимлений насип, ніби намагаючись відтворити в пам’яті образ агресорки.

– Підлітком, Лисице, – промовив напружено. – Як я міг проґавити це? Там стояла звичайна дівчинка-підліток не старша за Ло Лу і Ліку. Це…

– Усе Пригір’я знає, хто це, – обірвала Меліса. – Тихіше, Джі Ліне. Під зламаними кущами біля халупи щось ворушиться.

Ворушилася куртка. Ще зранку чорна, гладенька, з блискучими ґудзиками та розкиданими в художньому безладді заклепками, нині вона нагадувала ганчірку, якою помили бруківку на головній вулиці міста. Друга, менша, що належала Лисиці, валялася віддалік, роздерта по швах.

– А я везуча, князю. Якби не зняла куртку, ми зараз конкурували б за кращий пейзаж на спині. Хтось добре психанув. Як гадаєш, що відбувається?

– Миші.

– Шеські?! Як крячі?

Джі Лін ногою підняв куртку, і з-під неї вискочили кілька темних мишок з бурими смужками вздовж хребта.

– Ніколи не чув про шеських мишей. А відбувається те, що давно мало статися. Підпільне виробництво амулетів триває не менше року, викрадені діти подорослішали й набралися досвіду. Їх бояться так сильно, що у фортеці охорони більше, ніж полонених! Для бунту не вистачало іскри.

– Або прикладу, – кивнула Меліса. – Призвідника на кшталт Ренса. По-твоєму, шесс повстали? Навряд чи. Було б набагато більше галасу.

Над далекими болотами залопотіли крилами крячі. Здійнявся вітер, трохи розвіяв дим, і дихати стало легше, але сонце припікало нещадно.

Лисиця повернулася до струмка і намочила одяг, не шкодуючи води.

– Рекомендую, князю. Нині це єдине доступне задоволення.

– Щодо шесс не впевнений, а ось та дівчинка зі снодійним амулетом повстала. – Джі Лін дивився вдалечінь. – Побігла слідами Ренса і наткнулася на нас. Подумала, що ми його полонили, і використала медальйон. Відгамселила мене, як могла, потім витягла свого товариша із зони дії амулету. Він пояснив, що й до чого, вона розкаялася…

– Або злякалася помсти.

– Вони вирішили, що тепер допомоги від нас не дочекаються, – вів далі князь, – і втекли. Забрали все… Мені здається, Ренс умовив дівчинку повернутися до фортеці, щоб звільнити інших. Надлишок магії погано на нього вплинув.

Лисиця вловила в його голосі нотки смутку та співчуття. І ледве приглушену лють… ​​Не на дітей, які вирвалися з клітки і не розуміють, що коять. На тих, хто наживається на чужому житті.

– Щоб потрапити до Пригір’я, треба більше доби. – Меліса ненавиділа себе за те, що збиралася запропонувати. – Та якщо вірити Ренсу, до фортеці звідси десять-дванадцять годин ходьби, так? Багато обходити, ще й ущелини… Але стежки лінг ведуть навпростець через гори. Ми можемо випередити їх, князю.

– Тільки не кажи, що і ти хочеш із голими руками виступити проти озброєної до зубів банди, – скривився Джі Лін.

Чи хотіла вона цього? Ще й як! І не просто виступити – порвати тим мерзотникамм горлянкам у кращих традиціях народу лінг. Змусити їх пошкодувати не лише про злочини – про те, що вони взагалі народилися! Згодувати їхню печінку крячам, а серця викинути у відхоже місце, як належало чинити з покидьками у сиву давнину! В історії були випадки, коли одинаки захоплювали замки. На жаль, в епоху вогнепальної зброї сила і швидкість лінг стали марними, а напівлінга без особливих здібностей пристойний стрілець і близько не підпустить.

– Я хочу зупинити наших шесс, – стримано промовила Лисиця, не бажаючи, щоб князь вважав її кровожерним монстром. – Їх гарантовано вб’ють, сам розумієш. Як приклад для інших.

– Розумію. Але…

– Але хвилюєшся за мене? Не варто.

– Варто, Мелісо. – Джі Лін серйозно подивився їй у вічі. – Я знаю, що в тебе на думці.

– Чудово, бо особисто я гадки не маю. І що ж? Кров-нутрощі-розчленування? – В голос мимоволі закралося роздратування. – Маю розчарувати. Говорю я багато, а на ділі не можу нічого! Ні бігати зі швидкістю звуку, ні проламувати людьми стіни, ні ставати невидимою, ні вбивати силою думки. Нічого з того, чим легенди наділяють народ лінг!

– Я не хочу, щоб ти постраждала, – прозвучало так повсякденно і водночас щиро, що Меліса повірила беззастережно.

– Дивна річ, у цьому наші бажання повністю збігаються. – Вона дружньо ляснула князя по плечу і відразу ж прибрала руку. – Вибач.

– Все нормально, – відмахнувся він. – Синяки не мають значення.

– Згодна. Що? Треба було заперечити? Не дочекаєшся, Джі Ліне. Ось повернемося додому, і тоді жалітимемо одне одного скільки душі завгодно, а поки терпи, герою, подвиг сам собою не звершиться.

На його обличчі майнула усмішка.

– Я не про те. Твоя нога…

– Відпала? Ні. Щось іще?

– Я піду сам, Мелісо.

Ну звичайно, до цього все і йшло… Лисиця посміхнулася краєчками губ, почуваючись і ображеною, і задоволеною. Вона не звикла до турботи. Оточуючі завжди вважали, що напівкровка Стау щонайменше безсмертна.

– Куди? – запитала Меліса оманливо мирно. – Мапа роздерта разом із моєю курткою, але я її пам’ятаю. А ти? Згадаєш те, чого жодного разу не бачив? Облиш, Джі Ліне. Сам знаєш, я не відступлюся. Ми можемо ще довго сперечатися, а можемо не гаяти часу. Вибір за тобою.