14.4

– Тихо.

Рудий зрозумів. Байдуже знизав плечима і попрямував до джерела, а поки князь розбирав узяті Мелісою припаси (голка з шовковою ниткою, пляшечка з йодом, пакетик із перманганатом калію, невеликий ніж, три пачки сірників, засіб від комарів, складаний металевий кухоль, нестерильний бинт, аркуш із записаним прокляттям Міллс, намальована мапа) і порпався у своїх власних кишенях, шесс узагалі кудись подівся.

Повернувся він нескоро, натомість із непоганим уловом – десятком яєць, які охарактеризував як:

– Кряч ні. Вогонь ні. Жерипадло, труг.

Схоже, там, де чаклун чув валесійську, літературну мову вживали нечасто…

– Дякую, амо. – Джі Лін покосився на Лисицю. – Рани. Бруд. Вода. Чистий. Прокляття! Як же з тобою порозумітися?

Шесс скинув схожу на лахміття сорочку і повернувся спиною.

– Дурень ні, – сказав тихо. – Саї ма, амо.

«Ми пристосуємося до спілкування», – зрадів князь.

А наступної миті зрозумів, що вперше в житті на власні очі бачить рану з підручника історії – поріз, завданий зазубреним лезом народу лінг.

– Хто ж це тебе так пошматував?.. – злетіло з губ, перш ніж Джі Лін побудував простішу фразу.

– Смерть. Аноза. Майлір. Слухай.

Князь дістав ножа, розжарив над полум’ям від великих туристичних сірників. На око зробив розчин марганцівки, відірвав шматок бинта і відкоркував йод.

– Буде боляче, – попередив чесно. – Я не дуже на цьому знаюсь, але тут усе погано, амо. По-справжньому погано.

Шесс тихо засміявся, сів додолу, підставив спину.

– Роби. І слухай.

***

Його звали Ренс Леот, і жив він у горах із трьох років. Трохи розумів валесійську, хоча до цього року чув її рідко.

Ренс мав сім’ю: діда, бабу, старшого брата і молодшу сестру. Не рідних, це хлопець знав точно. Сестра з’явилася п’ять років тому – її привіз далекий родич із рівнин, який іноді купував у діда амулети і платив продуктами.

На рівнинах шесс немає. Магії бояться, чаклунів або знищують як болотних кряч, або змушують працювати до смерті, або відправляють королю для забав, тому товстун, що відгукувався на ім’я Татко Зік, сховав дівчинку-шесс у горах – як колись Ренса та його брата. Їм довелося жити далеко від людей і робити амулети – єдине, на що, за словами міського родича, вони були здатні.

Брата це не влаштовувало. Молода кров вирувала, як казав дід, усі через таке проходили, з часом минеться…

Та не миналось.

Старший постійно бунтував, як умів, а два роки тому навіть погодився стати провідником експедиції до покинутого храму – того, де нібито загинув Аноза.

Ось тільки брат нічого не знав про його смерть. Аноза, Майлір та двоє найманців спокійно подолали прокляту ущелину, побували у храмі, щедро розплатилися і вирушили назад, пообіцявши зберегти таємницю останніх шесс. Що б між ними потім не сталося, це було не в горах.

Незабаром Майлір повернувся і вмовив колишнього провідника піти з ним. Товстун-торговець розповів, що вони збиралися в столицю до короля та слави, але не доїхали – брат отруївся шишівником ще у Пригір’ї. Шишівником! Навіть немовля не візьме до рота ці смердючі ягоди з поганою славою!

«Майлір силу отримати хотів. Повір’я є: вб’єш шесс без крові – дар забереш», – казав дід.

Ренсу тоді було шістнадцять, і він рвався помститись, але за рік Майлір сам напоровся на могутню шеську силу. А невдовзі потому на хатину в горах напали. Бандити забрали тільки Ренса, який сяк-так намагався оборонятися магією, і зажадали, щоб дід із бабцею швидше навчали внучку чаклунській справі.

Останній рік Ренс провів у занедбаній фортеці лінг разом із дванадцятьма шесс-підлітками. Їх змушували робити речі з матеріалів, у яких таїлося чаклунство. Тих, хто був умілим і слухняним майстром, цінували і тримали в більш-менш стерпних умовах, бунтарів на кшталт Ренса били без жалю.

Сила шесс не могла протистояти зброї. Споконвіку чаклуни жили в гармонії з природою і відчували крихти магії в довкіллі. Шесс творили, а не руйнували. Вони робили магію придатною для вживання людьми без дару і не вміли користуватися своїми внутрішніми ресурсами.

Точніше, цього не вміли шесс, зібрані в бараку. По суті, діти. Деякі з них говорили мовою загарбників, інші поводились як дикуни і розуміли лише силу.

Магія привертала до бази кряч, що селилися в окрузі. Їх не брали кулі, і це було відверто прикро. Дурні птахи користувалися даром краще, ніж шесс! Вони з народження знали, як захиститись, і билися на смерть. З їхнього пір’я та кісток вийшли б відмінні амулети, але бандити вважали кряч надто небезпечною здобиччю.

Цієї весни Ренсу виповнилося вісімнадцять. Часом йому підкорявся вогонь, тож хлопець уявив себе героєм і наважився не просто на втечу – захотів звільнити всіх. Товстун-торговець лякав великим світом, але там точно було краще, ніж на ланцюзі.

Ренс влаштував ого-го яку колотнечу.

Насамперед вирушив додому і побачив попелище… Націлився на рівнину – і попався бандитам, що легко здогадалися, де його шукати. Ледве вирвався, дошкандибав до боліт, навіть знайшов дорогу, бо ж добре пам’ятав розповіді Татка Зіка. Вночі йти не ризикнув – зупинився у занедбаній хатині.