14.2

– Хоч би вогонь не розкинувся. – Князь ступав обережно, щоб не залишати надто явний слід, але розумів: досвідчене око помітить, що тут хтось пройшов. – Літо видалося сухим, все може спалахнути вмить.

– Шаї ра. Ка тако санорі. Ла каї, амо.

Шесс отямився і торохтів без упину доти, доки не опинився на ногах, потім почав показувати вбік боліт.

– Не можна туди. У нас куль менше, ніж бандитів, – Лисиця говорила повільно, наче сподіваючись, що він зрозуміє сенс її мови. – Сховаємось у передгір’ї. Нехай усе вщухне, а потім військові прочешуть цю місцевість вздовж і впоперек. Ти ж цього хотів, рудий? Не лише втекти, звідки ти там утік, а й привести людей сюди?

– Ане карай, амі. – Чаклун похитав головою. – Ане кари.

– Та ясно, що ти розумієш не все. Окремі слова, так? Добре тобі… Я знаю лише амо та амі – друг і подруга. Тримай. – Лисиця дістала з кишені пом’ятий шоколадний батончик. – Перекуси, бо ще ляжеш від знесилення. Князю? – Вона повернулася до Джі Ліна. – Ви, пам’ятається, хотіли пригод? Погонь, перестрілок, інтриг і подвигів? Ну як воно? Чи достатньо, щоб сказати правду? Якого хріна, вибачте мій лінгський, вас понесло сюди? Що ви підозрювали? Це? – Меліса махнула на заграву, що палала далеко позаду. – Навряд чи. Ви не схожі на ідіота. Тоді що?

Князь зітхнув. Лисиця дивилася вимогливо і без натяку на поблажливість, та й шесс, наминаючи цукерку, сопів несхвально – точнісінько як Шонник на сходах. Навіть переляканий лось, що якраз пробігав повз, здавалося, кинув докірливий погляд. Було незатишно та тривожно. Ліс шумів і хвилювався, шукав порушників спокою, надсилав сигнали небезпеки всім своїм мешканцям.

– Вбивство. – Джі Лін зважився на відвертість. – На ранковому засіданні міської ради пролунали фрази, які я сприйняв за жарт, але потім обдумав і зрозумів: більше ніхто не сміявся. Я маю підстави вважати, що пана Анозу вбили через його дослідження, причому про це знають усі, крім мене.

– Є таке, – погодилася Меліса. – Татко Зік теж попереджав, щоб я не лізла в історію шесс, бо закінчу як Аноза. І що з того? Чутки завжди ходять. Де докази?

Під ногою голосно тріснула гілка, у листі щось зашаруділо і кинулося геть. Князь скривився, відвів рукою павутину, в яку ледь не вліз, і зупинився за крок від глибокої вимивини.

– Сказали А, кажіть і Б, – наполягала Лисиця.

Шесс мовчки звернув ліворуч, обминаючи перешкоду, і Джі Лін пішов за ним. Майнула думка про те, що рудий теж може все зрозуміти, але на той момент це не здавалося важливим.

– В останній експедиції все ж таки був провідник, – промовив князь, переступивши вивернуте дерево і ледве не послизнувшись на глині, викинутій його корінням. – Це приховали. До ущелини під’їхали п’ятеро: Аноза, Майлір, двоє найманців та старий шесс. Аноза загинув, Майлір скам’янів, найманці зникли… Тільки старий знає, що тоді сталося!

– А я знаю, що до головного ви поки не дісталися. Питання залишається відкритим, князю. Чому ви зайнялися самодіяльністю, а не підняли поліцію?

– Та тому, що ця безглузда змова, про яку патякають у кожному кутку, існує, – не витримав Джі Лін. – Тільки її мета – не Фабіан. Мій батько в останні роки життя надто покладався на радників і багато на що заплющував очі. Коли я прийшов до влади, то закрутив гайки як слід. Контрабандисти, браконьєри, наркоторговці принишкли, скоротили масштаби діяльності. Я думав, що всі цьому раді. – Покритий короткою твердою травою пагорб ковзав під ногами. – Трясця!

Меліса подала чаклунові руку, допомогла спуститися на густий вологий мох, що заполонив низину.

– Не всі? – уточнила невесело.

Князь сяк-так з’їхав униз, роздавивши кілька молодих мухоморів.

– Половина членів міського правління точно ні, – відповів і вразився тому, що це відкриття, яке ще вранці спричиняло напади сказу і спонукало до дурості, вже сприймалося спокійно. – Я не знаю, хто з них зрадник, а хто бурчить за звичкою, але начальник поліції та полковник Роу не на моєму боці, це факт. Аноза ліз усюди. Він щось про когось розкопав, і його позбулися. Я хочу знайти й урятувати єдиного свідка.

Шесс стрепенувся, щось забурмотів, зірвав з розлогого куща гроно незрілих ягід і помахав ним перед обличчям Джі Ліна.

– Свідка, який укаже на мертвого вбивцю? – Лисиця дивилася на небо, що вже світліло на сході. – Армана Майліра, звісно? Того, хто після смерті Анози став доволі заможним навіть для Валесії? Ну і?.. Гей, ти! – Вона вирвала з рук рудого обірванця ягоди, відкинула геть. – Усі знають, шишівник отруйний! Сік капне – виразка буде. Обережніше! – Повернулася до князя. – А ви не на своїх зборах, Джі Ліне! Будьте людиною, не ходіть навкруги, кажіть прямо.

– Річ не про докази, – слова давалися важко, тому що заперечували ті принципи, без яких князь не бачив сенсу існування. – Я живу в реальному світі, Мелісо, і розумію, наскільки часом безсиле правосуддя. Мені треба знати, хто грає нечесно. Майлір – протеже Кан Ді Міна, якому я довіряв не те щоб беззастережно… Але довіряв. Якщо він справді замовив убивство, справи мої дуже кепські.

– Зневажена довіра – не кінець світу, – пирхнула Лисиця. – Радників у вас одинадцять. Зраду двох чи трьох можна пережити.

Джі Лін спіткнувся об прикритий мохом камінь і не втримався від стогону, що не мав стосунку до забитого пальця.