13.2

***

І чому вона прокинулася? Чи то дошка в підлозі рипнула, чи клацання ключа в замку порушило нічний спокій, чи протяг від відчинених дверей холодом пройшовся по оголених руках і шиї… Сон зник миттєво, серце заколотилось як після кількох чашок міцної кави. Від переляку, мабуть. Наснилося щось страшне? Але мозок не намагався згадати недавній жах, безсило риючись у засіках пам’яті і плутаючи вигадку з реальністю. Навпаки, у думках панувала надзвичайна ясність.

І страх.

Звідки він з’явився? Перекрикувались нічні птахи, надривалися цикади, місяць сховався за кроною високого клена… Нічого незвичного.

Крім дихання.

Чужого дихання. Смердючого. Переривчастого і ворожого.

– Твою ж!.. – прошамкав від дверей мерзенний прокурений голос. – Ця руда сука не в ліжку.

– Заткнися! – крикнув хтось писклявий. – Довго покласти? Чого застиг? І так втратили час. Істеричка вже дві години як поїхала. Може не спрацювати.

«Я не сплю. Точно не сплю», – Айріс широко розплющила очі, вдивляючись у шибку як у дзеркало, проте там відбивався лише місяць.

– Спрацює. Тутешній трупоріз собі самому скоро знадобиться, хе-хе. Вікно відчинене, час смерті зрушиться на годину, не менше, а все інше підправимо.

«Час смерті? Чиєї?!» – страх скував м’язи, позбавив сил і голосу. Хотілося кричати до знемоги, але з горла виривалося лише хрипке сипіння, схоже на сонне сопіння.

Кроки. Легкі, ніби невагомі. Пружні підошви і м’яка тканина одягу. Хтось підготувався ґрунтовно.

«Вони не перешіптуються. Не бояться розбудити?» – Айріс до крові прикусила губу, вп’ялася нігтями в долоні. Біль подіяв: тілом пройшла легка судома, і м’язи повернули чутливість.

– Акуратніше там, – пролунало зовсім близько. – Не шаруди, може прокинутися. Не страшно, якщо щось пискне, ніхто ж не почує, а от як заллєш підлогу кров’ю, то легенда коту під хвіст. Та вертихвістка слабша за цю. Уві сні заколоти змогла б, а в бійці… Бачив я баб’ячі бої. Вищать як кішки в тічці, дряпаються, патли рвуть… Не варіант.

– Все одно рот затисни. Про всяк випадок… Погано, не можна просто замочити. Точно в речах приїжджої ножа не було? Ух, гидота… Впевнений, що на шпильці є її пальчики?

Слабке скрипіння і шарудіння. Висока тінь, довгі кістляві пальці в місячному світлі, несвіже дихання…

– Не втикай зверху вниз, туполобий вишкварку! Хочеш спійматися на дрібниці? Вона померла лежачи, вістря має йти прямо.

– Менше читай бульварні романи, насправді ніхто на таке не звертає уваги. А якщо так боїшся облажатися, тягни її на ліжко. Готовий?

Айріс вчепилася зубами в худе зап’ястя, що майнуло перед обличчям, і подумки подякувала князю за гостинність. Широке ліжко з двома перинами завадило другому нападнику швидко наблизитися. Він ударив навмання, незважаючи на завзяті протести укушеного партнера. Поклався на удачу – і схибив, бо ціль не сиділа на місці.

Шпилька вп’ялася в ліве плече, гострий біль пронизав усю руку і бік. Айріс стиснула зуби, діставши агресора до кістки. Він завив, відсахнувся… Кров бризнула віялом – на скло, підвіконня, ковдру.

– Сука! – Невідомий вмить забув про «легенду» і замахнувся кулаком.

Він цілився в голову, його напарник, що вже заліз на ліжко, теж, але Айріс схопилася з твердим наміром дорого продати своє життя, і подвійний удар у сонячне сплетіння викинув її із вікна.

Вона не усвідомлювала падіння – щосили намагалася запам’ятати приголомшені обличчя, що витріщалися зверху. Одне – досить молоде, з вибитими передніми зубами, довгим тонким носом і скошеним підборіддям. Інше – літнє, побите віспою, з козлиною борідкою, хворобливими мішками під очима та великими залисинами.

«Хто вас послав? Хто?!» – але пружні гілки молодого клена вдарили в спину, відштовхнули геть – на бузок та малинник. Ковдра, що злетіла з підвіконня разом із Айріс, накрила зламані гілки, завадила їм роздерти тіло, хоча від забиття, судячи з відчуттів, анітрохи не захистила.

«Я жива?» – Айріс не вірила в це, проте плече горіло вогнем, доводячи: нічого ще не закінчилося.

Скоріше, до вестибюлю! Там охорона, а у флігелі телефон, щоби викликати поліцію!

«Охорона? І як повз них пройшли двоє бандитів?!» – нагадав про себе здоровий глузд.

І все ж Айріс зробила крок у тому напрямку. Нога ослабла, коліно боляче вдарилося об камінь, у хребет немов встромилися розпечені голки… Байдуже! Завтра буде час скаржитися вдосталь, а зараз треба просто вижити!

Вдих – крок. Другий, третій… І попереду – освітлене вікно, за яким – два нерухомі тіла в мундирах і покоївка Ем Мі. Всі троє сиділи в кріслах навколо столу, впустивши голови на скатертину. Поруч виднілися карти, на підлозі валялися обгортки цукерок. Ні крові, ні випивки не було, проте вбивці вже спустилися і пройшли повз без жодних побоювань.

«Що з ним? Снодійне? Отрута?!» – Айріс скорчилася за діжкою з квітами біля самого ґанку і прикусила кісточку пальця, стримуючи стогін.

– Гей, вишкварку! Не клюй носом! – гаркнув той, що з борідкою. – Амулет надійний, як заплющиш очі – вирубишся вмить.