Розділ 13.1. Нічні хованки

З вечірньою поштою тітоньці Руденс надійшов лист. Не від сільського залицяльника – від його п’ятьох дочок. Про що йшлося в посланні, Айріс не знала, проте тітонька довго над ним міркувала і незабаром залишила замок поспіхом, навіть не спромоглася погасити світло у своїй кімнаті.

Князь у житловому крилі не показувався, і його карколомна гостя, що відрекомендувалась як пані Ліст, божеволіла від образи. Все вказувало на те, що красуня мала серйозні плани на цей вечір, і ігнорування збоку Джі Лін Рі сильно зачепило її почуття.

Потім на третьому поверсі з’явилися Ліка і Ло Ла з оберемками квітів – не тих, що росли в Пригір’ї у кожному дворі, а справжніх (щоправда, трохи зів’ялих) троянд. Здається, такі сорти висаджували тільки біля королівської резиденції, але Айріс не могла стверджувати це напевно.

Покоївка зазвичай проганяла дівчат із «сміттям» геть, заледве побачивши, проте цього разу прикинулася сліпою і глухою, дозволивши їм пройти повз кімнату Ніти, не надто ховаючись.

– Князь вранці був дуже пригніченим, – зауважила Ліка, повертаючи до сходів. – Біда в нього якась, чи що? Його так навіть прокляття не засмучувало. Давай сьогодні постараємось як ніколи в житті.

– І чому ми Зіту не покликали? – нахмурилася Ло Ла. – Вона такі штуки вміє! От як пані Майва, чесно-чесно!

– Самі впораємося. Ось побачиш, він буде задоволений! Ми краще за всіх знаємо, що йому подобається.

Далі була гаряча суперечка щодо того, чи любить Джі Лін Рі пелюстки в ліжку. Аргументи однієї сторони звучали як: «Він князь і повинен любити», а іншої: «Може, потрібні якісь особливі пелюстки? Троянди холодні, як красульки, їх тільки противному королю кидати».

Переможуть традиції чи візьме гору здоровий глузд, Айріс не чула. Ніта Ліст, що весь вечір чатувала біля дверей, розлюченою крячею вистрибнула в коридор.

– Я знала, що з ним щось не так! – вигукнула зло і помчала вниз, розшукуючи свого кучера.

Вона поїхала без сліз. Пообіцяла прислати за речами пізніше і зникла так само швидко, як і з’явилася. На честь цієї події покоївка дозволила дівчаткам забратися геть у святій впевненості, що їх ніхто не помітив, і навіть залишила на столику біля чорного входу нібито нічийну жменю цукерок.

– Ну і фіфа, – сказав комусь на ґанку Старий Сем. – В одній сорочці втекла. Натякнув би їй хтось, що вона спідницю забула вдіти… У молоді такий вітер у голові…

Розмова про сучасну моду та мораль Айріс не зацікавила, тож вона повернулась до себе.

Спати не хотілося, тривожні думки заважали навіть лежати спокійно.

Як не дивно, в голову лізло що завгодно, крім прокляття. А Лі Шин заприсягнувся, що від нареченої нічого не залежить, і стало трохи легше. Завдання спростилося вдвічі. Треба не «закохати і закохатися», а лише «закохати».

Лише… І як цього досягти, якщо ціль і не думає допомагати?

Яскравий місяць світив крізь відчинене вікно просто на подушку. Краще б закрити фіранку і почати рахувати овець, але світла ніч не сприяла відпочинку.

Айріс поклала ковдру на підвіконня, сперлася на неї ліктями й оглянула сад, що простягався внизу.

Темні крони кидали додолу густі тіні, цикади співали як востаннє, вітер здійнявся, шелестів соковитим літнім листям і шкрябав гілками по кам’яних стінах. Було тепло, на горизонті зрідка спалахували блискавиці. Поверхом вище, прибираючи «розкіш і красу», покоївка муркотіла якусь пісеньку, а в Пригір’ї гуляли весілля – незважаючи на відстань, Айріс могла розрізнити звуки традиційних музичних інструментів.

На озері, що непогано проглядалося вдалині, бігла місячна доріжка і похитувався самотній човен. Його мірні рухи ніби гіпнотизували, навівали сон і чарівні сновидіння. Айріс на мить заплющила очі – і провалилася у фантазію, якої точно не могло статися насправді.

Король та А Лі Шин. Відьмин онучок зачепив його величність не на жарт і став новою забавою Фабіана. Що вигадає король? Лише пошле А Лі до вівтаря з проклятою, чи ця гра вже втратила гостроту?

Розмірковувати про майбутнє, в якому не очікувалося нічого доброго, не хотілось, тому Айріс охоче поринула в напівсон. Там усе складалося кумедно та мило. Як у паралельному Всесвіті, чесне слово! У світі, де немає місця сльозам, і люди не гризуться за ілюзію значущості.

А Лі та Фабіан ішли садом. Вони обіймали один одного за плечі, розгойдувались як на кораблі посеред штормового моря і голосно співали зворушливий романс на мотив сороміцьких частівок. Біля малинника затягли «Друже, налий мені чарчину щастя», потім настала черга «Рибачки із Західного моря», далі гримнула реготлива «Чарівниця».

Висока тінь майнула на відстані й перервала спів.

– Я сказав-в-в! – затинаючись, прогорланив Фабіан у той бік. – Сьогодні я – не я! Я-асно?! Чи повторити?

Більше ніхто сторонній не з’являвся, проте Айріс відчувала (чи помічала дрібниці, що видавали присутність людей?): поряд таїться сила, якої замок не бачив десятиліттями.

– От Великий свідок, ти будеш моїм, А Лі Шине! – прохрипів король, вдивляючись у місяць.

– Хрін тобі, неробо! Досить з мене і бабці, і цього… училища… і нареченої проклятої, і дядька-розбійника… – У А Лі ледве ворушився язик. – Небо – крячі, зрозумів? Трава треба. Вниз дивись, дурбецало!