12.3

Правильне, ніби виліплене талановитим скульптором обличчя князя потрапило в смугу місячного світла, і Меліса вразилася люті, яка майнула на ньому, – і змінилася смутком.

– Ви дуже проникливі, пані Стау, – Джі Лін повернувся до підкреслено офіційного тону. – Аж занадто проникливі.

– Я не маю ілюзій і не вважаю людей дурнішими, ніж вони є насправді, – не надто чемно відрізала Лисиця. – Має бути причина для того, щоб зразково відповідальна людина на кшталт вас одного разу заявила: «Хочу романтики пригод, треба потайки втекти в гори» і наплювала на короля, зобов’язання та здоровий глузд. Нереально серйозна причина, князю. До ранку ви поводились адекватно, дивувати почали після Ніти Ліст і міських зборів. Насмілюсь припустити, що Ніта не має стосунку до шесс. Отже, річ у зборах. Не поділитеся проблемою?

Неподалік ухнув нічний птах, чиїсь широкі крила прошелестіли прямо за вікном. Джі Лін прикрив стулку, залишивши щілину для свіжого повітря, і засмикнув щільну фіранку.

– Це ви даремно… Спека. – Меліса все ж подолала лінощі і пересунула крісло в дальній куток. – Не хочете сісти? До речі, в сусідній кімнаті є непогане ліжко. До світанку години дві. Сенс мучити себе перед довгою дорогою? Коні відпочивають, і ви відпочиньте.

Князь мигцем глянув на вже вигорілий камін і сів на диван, рипнувши пружинами. Відкинувся на високу спинку, закинув ногу на ногу, схрестив руки на грудях і посміхнувся своїм думкам.

– Намагаєтеся залишити мене тут? – промовив глузливо. – Я засну, ви зникнете? Не вийде. Я хочу особисто дещо перевірити, і так сталося, що наші шляхи збіглися. Виїдете без мене – я не відступлюся, бо йду не за вами, а в тому ж напрямку.

– Не боїтеся? – Лисиця дивилася на нього з цікавістю.

Джі Лін засміявся, поклав руки на коліна.

– Вас? – уточнив іронічно. – Чесне слово, ви розпещені страхом.

– Змій, хижаків, проклятої ущелини, чаклуна та тих, кого, я так розумію, можуть послати за нами? – відповіла Меліса йому в тон. – У нас три-чотири години фори. Може, натякнете, чого чекати завтра?

– О ні. Спочатку ваша захоплива історія, потім моя чиновницька нудьга.

Лисиця не заперечувала. Вона не любила тріпати язиком, але за останні кілька днів сталося надто багато подій, щоб тримати все в собі. Та й час тягнувся нестерпно повільно… Добре, що князь напросився у попутники. Без нього Меліса занудьгувала б і продовжила б шлях під місяцем, чудово знаючи: ризик не виправданий. Джі Лін привніс до спонтанного маршруту крихти розсудливості, і це значно збільшило шанси на успіх.

– Мене цікавить не храм, а старий шесс. Шлях до його дому знають його ж далекі родичі, та вони на діалог не пішли. І знає людина, що брала участь у першій експедиції, – почала Лисиця.

– А найвідоміший із цих родичів – Татко Зік, – додав князь. – Чув, була перестрілка?

– Неправильно чули. Перестрілка – коли стріляють з обох боків, а в мене без попередження пальнула з дробовика його психована дружина.

– Але допомога хірурга знадобилася Татку Зіку, яким ви прикрилися.

Меліса перехилилась через поручень крісла і дотяглася до рюкзака, що стояв біля обвішаної мисливськими трофеями стіни. Дістала флягу з водою, зробила ковток…

– Ви ніби засмучені, що картеч дісталась не моїй, а його дупі, – зауважила в’їдливо.

– Він корисний інформатор. Прикро, що його вивели з гри.

– Корисний? Та облиште! – Меліса відставила воду й повернулася до князя обличчям, хоча в напівтемряві це не мало особливого значення. – У Татка хороша мережа інформаторів, не сперечатимусь, але нічого надприродного він не накопає, та ще й зарозумілість у нього просто зашкалює. Не люблю працювати з тими, хто відкидає інформацію, вважаючи її несуттєвою. Ой, забудьте. Нехай Татко Зік одужує. Повернімося до шесс, князю. Це була… Хм, дуже брудна справа.

Єдиний учасник першої експедиції, що залишився в живих, за свою допомогу зажадав зруйнувати скульптурну композицію, яка ображала пам’ять народу шесс.

Лисиця зробила, на її думку, ту ж дурість, що й чоловік Майви: звернулася за дозволом до міського управління. Там цю пропозицію висміяли й озвучили захмарну суму штрафу за знищення культурної спадщини, а також вартість демонтажних робіт, прибирання та утилізації.

Меліса зрозуміла, що з неї просто знущаються, – за такі гроші можна було знести і відбудувати пів кварталу. Вона позичила у замку кувалду й самостійно розправилася зі скульптурами. Уламки встановила навколо колишніх постаментів, а за пляшку медовухи якийсь мужик привіз до шеського храму віз землі. Саджанці нагідок коштували дріб’язок, зате на місці обурливої ​​композиції з’явилася клумба.

Місцевим мешканцям нововведення сподобалося, міській раді – не дуже. За вандалізм Лисицю не заарештували, хоч і погрожували. Виписали вражаючий штраф, який вона попросила відправити своєму безпосередньому роботодавцю – його величності Фабіану. Щось підказувало: на цьому справа зупиниться.

– Ось і все, князю, – закінчила Меліса швидку розповідь. – Погодьтеся, про таку банальщину і в газетах не напишуть, а ви кажете «пригоди»…

– Однак у виконанні пані Лі Ма Ні це звучало як кримінальний роман із погонями, перестрілками, торгівлею галюциногенами, оскверненням могил, викликом демонів та аморальною поведінкою, – зауважив Джі Лін.