12.3

Правильне, ніби виліплене талановитим скульптором обличчя князя потрапило в смугу місячного світла, і Меліса вразилася люті, яка майнула на ньому, – і змінилася смутком.

– Ви дуже проникливі, пані Стау, – Джі Лін повернувся до підкреслено офіційного тону. – Аж занадто проникливі.

– Я не маю ілюзій і не вважаю людей дурнішими, ніж вони є насправді, – не надто чемно відрізала Лисиця. – Має бути причина для того, щоб зразково відповідальна людина на кшталт вас одного разу заявила: «Хочу романтики пригод, треба потайки втекти в гори» і наплювала на короля, зобов’язання та здоровий глузд. Нереально серйозна причина, князю. До ранку ви поводились адекватно, дивувати почали після Ніти Ліст і міських зборів. Насмілюся припустити, що Ніта не має стосунку до шесс. Отже, річ у зборах. Не поділитеся проблемою?

Неподалік ухнув нічний птах, чиїсь широкі крила прошелестіли прямо за вікном. Джі Лін прикрив стулку, залишивши щілину для свіжого повітря, і засмикнув щільну фіранку.

– Це ви даремно… Спека. – Меліса все ж подолала лінощі і пересунула крісло в дальній куток. – Не хочете сісти? До речі, в сусідній кімнаті є непогане ліжко. До світанку години дві. Сенс мучити себе перед довгою дорогою? Коні відпочивають, і ви відпочиньте.

Князь мигцем глянув на вже вигорілий камін і сів на диван, рипнувши пружинами. Відкинувся на високу спинку, закинув ногу на ногу, схрестив руки на грудях і посміхнувся своїм думкам.

– Намагаєтеся залишити мене тут? – промовив глузливо. – Я засну, ви зникнете? Не вийде. Я хочу особисто дещо перевірити, і так сталося, що наші шляхи збіглися. Виїдете без мене – я не відступлюся, бо йду не за вами, а в тому ж напрямку.

– Не боїтеся? – Лисиця дивилася на нього з цікавістю.

Джі Лін засміявся, поклав руки на коліна.

– Вас? – уточнив іронічно. – Чесне слово, ви розпещені страхом.

– Змій, хижаків, проклятої ущелини, чаклуна та тих, кого, я так розумію, можуть послати за нами? – відповіла Меліса йому в тон. – У нас три-чотири години фори. Може, натякнете, чого чекати завтра?

– О ні. Спочатку ваша захоплива історія, потім моя чиновницька нудьга.

Лисиця не заперечувала. Вона не любила тріпати язиком, але за останні кілька днів сталося надто багато подій, щоб тримати все в собі. Та й час тягнувся нестерпно повільно… Добре, що князь напросився у попутники. Без нього Меліса занудьгувала б і продовжила б шлях під місяцем, чудово знаючи: ризик не виправданий. Джі Лін привніс до спонтанного маршруту крихти розсудливості, і це значно збільшило шанси на успіх.

– Мене цікавить не храм, а старий шесс. Шлях до його дому знають його ж далекі родичі, та вони на діалог не пішли. І знає людина, що брала участь у першій експедиції, – почала Лисиця.

– А найвідоміший із цих родичів – Татко Зік, – додав князь. – Чув, була перестрілка?

– Неправильно чули. Перестрілка – коли стріляють з обох боків, а в мене без попередження пальнула з дробовика його психована дружина.

– Але допомога хірурга знадобилася Татку Зіку, яким ви прикрилися.

Меліса перехилилась через поручень крісла і дотяглася до рюкзака, що стояв біля обвішаної мисливськими трофеями стіни. Дістала флягу з водою, зробила ковток…

– Ви ніби засмучені, що картеч дісталась не моїй, а його дупі, – зауважила в’їдливо.

– Він корисний інформатор. Прикро, що його вивели з гри.

– Корисний? Та облиште! – Меліса відставила воду й повернулася до князя обличчям, хоча в напівтемряві це не мало особливого значення. – У Татка хороша мережа інформаторів, не сперечатимусь, але нічого надприродного він не накопає, та ще й зарозумілість у нього просто зашкалює. Не люблю працювати з тими, хто відкидає інформацію, вважаючи її несуттєвою. Ой, забудьте. Нехай Татко Зік одужує. Повернімося до шесс, князю. Це була… Хм, дуже брудна справа.

Єдиний учасник першої експедиції, що залишився живий, за свою допомогу зажадав зруйнувати скульптурну композицію, яка ображала пам’ять народу шесс.

Лисиця зробила, на її думку, ту ж дурість, що й чоловік Майви: звернулася за дозволом до міського управління. Там цю пропозицію висміяли й озвучили захмарну суму штрафу за знищення культурної спадщини, а також вартість демонтажних робіт, прибирання та утилізації.

Меліса зрозуміла, що з неї просто знущаються, – за такі гроші можна було знести і відбудувати пів кварталу. Вона позичила у замку кувалду й самостійно розправилася зі скульптурами. Уламки встановила навколо колишніх постаментів, а за пляшку медовухи якийсь мужик привіз до шеського храму віз землі. Саджанці нагідок коштували дріб’язок, зате на місці обурливої ​​композиції з’явилася клумба.

Місцевим мешканцям нововведення сподобалося, міській раді – не дуже. За вандалізм Лисицю не заарештували, хоч і погрожували. Виписали вражаючий штраф, який вона попросила відправити своєму безпосередньому роботодавцю – його величності Фабіану. Щось підказувало: на цьому справа зупиниться.

– Ось і все, князю, – закінчила Меліса швидку розповідь. – Погодьтеся, про таку банальщину і в газетах не напишуть, а ви кажете «пригоди»…

– Однак у виконанні пані Лі Ма Ні це звучало як кримінальний роман із погонями, перестрілками, торгівлею галюциногенами, оскверненням могил, викликом демонів та аморальною поведінкою, – зауважив князь.