12.2

***

Шесс не цінували ні золото, ні дорогоцінне каміння, ні гроші. Вони жили в гармонії з природою і агітували інших відмовитися від марної мішури. У передгір’ї залишилося чимало їхніх поселень – порожніх, зруйнованих вітром та дощем, захоплених лісом чи схованих під зсувами. Туди не прагнули мародери: знали – поживитися там нічим. Навіть покинутий храм, де чаклуни поклонялися своїм незрозумілим богам, не приваблював аматорів покопатись у чужих кістках.

Боги шесс вимагали їжі та вогню. Їм не підносили самоцвітів, їх не вбирали в золотий одяг, служителі не брали плату за вхід на священну землю і не наповнювали скарбниці в ім’я небожителів. Все, що будь-коли потрапляло до храму, давно перетворилося на порох. Залишилася лише історія, та кого вона цікавила?

Валесійські вчені насамперед вивчали рівнинних шесс – або хоча б приморських. Яка різниця, де копати, коли народ один? Краще в комфорті, поряд із цивілізацією… Або на спекотному пляжі, у компанії мовчазних рибалок.

Пан Аноза не послухався розумних порад і вибрав Пагорби. Він привіз до князівства молоду дружину і з головою поринув у дослідження, ніби забувши про її існування. Адже відомо: шеський храм захований в ущелині між горою Арьба і Крячиним плато, за кілька годин їзди від занедбаної фортеці лінг, точно на північ від Собачої скелі. Будь-який школяр тицьне пальцем у мапу і з поблажливим виглядом заявить: ціль саме тут.

Проблема полягала в тому, що жодна місцева експедиція без провідника шесс не змогла подолати й половини ущелини. Кожен із трьох походів, організованих Пригір’ям, закінчився погано. Травми, хвороби, сили природи та нещадний фатум наче сконцентрувалися на відрізку шляху, який за нормальних обставин можна було проїхати за кілька годин.

Аноза підняв архіви і зробив висновок, нібито ущелина зачарована і лише чистокровний шесс здатен дістатися храму. Також з’ясувалось: останній відомий людям представник цього народу мешкає десь там поблизу і йти на контакт відмовляється.

Чоловік, який клявся в існуванні чаклуна, вважав себе проклятим. Він брав участь у найпершій експедиції і після повернення перетворився на руїну. В якомусь сенсі йому пощастило – решта дослідників залишили цей світ протягом кількох років.

У обмін на точну інформацію той тип вимагав одного: знищити скульптурну композицію «Спалення шеської ідолопоклонниці служителями Великого», встановлену за часів старого князя біля шеського святилища в південній частині міста.

Аноза намагався отримати дозвіл на знесення статуй, проте міська рада затялася. Культурна спадщина, послання нащадкам… І взагалі, каятися пізно. Прокляття молотом не знімеш.

Потім у чоловіка Майви з’явився помічник – вельми хваткий хлопець із місцевих. Він палав жагою дії, вважав лінга-Анозу непереможним, а себе – прямим нащадком шесс, і рвався на подвиги.

Майва благала чоловіка прислухатися до слів тих, хто на власному досвіді переконався: храм – недосяжна мета, але пан Аноза повірив у натхненні промови асистента. Вони разом вирушили в дорогу, щоб розвіяти міф про прокляту ущелину, бо ж дурню ясно: провідник-шесс – це як «постукати по дереву» або «плюнути через ліве плече». Раніше, років п’ятнадцять-двадцять тому, геть усі вільно ходили до храму, і не треба вигадувати небилиці.

Довести свою правду Аноза не зумів. За годину їзди від храму він дістав сонячний удар і впав в ущелину. Помічник та двоє найманців не змогли дістати тіло. Його виявили пізніше і впізнали лише за особистими речами.

Після трагедії асистент втратив азарт і поїхав до Валесії, найманці зникли у невідомому напрямку. Більше про шеський храм ніхто й не думав.

***

– Мене завжди дивувало, як по-різному може звучати одна й та сама історія. – Джі Лін поправив дрова в каміні мисливського будиночка, підпалені лише для того, щоб довести Лисиці: все в цій хатині існує задля зручності гостей, навіть сірники й порох чекають свого часу у водонепроникних коробках. – І ви, і Майва розказуєте про це як стримана інформаційна стаття в газеті, Шонник акцентує увагу на містиці, а Старий Сем – на нехтуванні технікою безпеки. У ті часи в мене вистачало інших турбот, тож подробицями цієї справи я, скажу відверто, не надто цікавився.

– Упевнена, дещо ви знаєте. – Меліса сиділа в кріслі-гойдалці, дивилася на полум’я і готувалася відсунутись якомога далі, навіть відгородитися від тепла великим м’яким диваном, тому що ніч видалася задушливою, хотілося підставити обличчя вітерцю, а не грітися біля вогню. – Ім’я помічника, наприклад. Мене воно дуже спантеличило.

Князь відійшов до відкритого навстіж вікна, крізь яке заглядав повний місяць.

– Арман Майлір, – промовив стримано. – Якби не видіння вашої підопічної, я вважав би це збігом.

– Або хтось її лякає, – заради справедливості припустила Лисиця, хоча сама вона ставилася до цієї версії скептично. – Я вірю в магію чи містифікацію, але не в містику.

– То все має пояснення? – хмикнув Джі Лін. – Це й моя позиція.

– І причина того, чому ви прагнете особисто побачити місце, де загинув Аноза, і розпитати можливого свідка? Благаю, не дивуйтеся так фальшиво! Залиште байки про пригодницькі пориви для преси. Вас щось насторожило в тій історії, а тепер підозр стало більше. Ви не довіряєте своєму оточенню, чи не так? О, не гнівайтесь, я не про Майву чи Шонника, а про тих, у кого є влада, гроші та зв’язки. Одинадцять членів міської ради, наприклад.