11.2

– Вас відьмою називати? Пані? Чи бабусею?

– А жениха як звеш? Князем? Чи судженим?

Айріс змахнула пилюку з лави і сіла поруч із бабкою.

«Про що вона?» – приблизно так А Лі пояснив міміку, адресовану йому.

«Гадки не маю», – просигналив у відповідь.

– То що шукаєш, наречена? Зілля чарівного чи поради мудрої? – заспівала бабуся добре відрепетированим тоном.

– Мені б розшифрувати ось це. – З великої кишені, прикрашеної тонкою смужкою білих мережив, з’явився складений удвічі аркуш паперу. – Точний текст прокляття Алетіни Міллс, без цензури та облагородження, – прозвучало із прихованою гордістю. – Я прочитаю. – Айріс розгорнула аркуш і, старанно вимовляючи слова, озвучила фрази, від яких навіть у візника, що стовбичив удалині, зів’яли вуха. – Що скажете?

По очах бабці А Лі бачив: сказати вона хоче багато чого, причому лексиконом Алетіни, але відьма Шесса швидко впоралася з поривом. У її професії колись використовували хвости щурів і цвинтарну землю. Добірна лайка з вуст нареченої князя, дівчини за замовчуванням трепетної і сором’язливої, – не найдивніше, чим часом «тішить» ремесло.

– Любити тебе треба, дівонько, – після короткої паузи заявила бабця. – Точно кажу: любити буде – не пропаде.

– А я? Мені теж?.. Треба?.. Любити? – здавалося, це питання для Айріс найважливіше за все на світі.

– Е… Ну… Бажано, але не обов’язково. А наречений любити має. Так сильно, щоб не дивився на інших. Може, тобі ще зілля зварити?

– Точно? Ви нічого не пропустили? Це важливо! Послухайте ще раз!

– Точно, точно! Не треба повторювати, дівчино, тут дітки бігають.

– Та мені не важко!

Айріс терзала бабку розпитуваннями майже годину. За цей час коні обгризли газон до землі, візник задрімав на віддаленій лаві, Майва Аноза витоптала молоді фіалки і забруднила помаранчевим пилком тигрових лілій свою білу блузку і вузьку чорну спідницю.

Нарешті бабуся дивом зуміла вирватися з міцної хватки проклятої нареченої і, очманіло подивившись на всі боки, залізла в карету.

– З лінг було простіше, – пробурмотіла у відповідь на гарячі подяки та сумку з гостинцем. – Заздрю ​​я твоїй наполегливості, Айріс Міллс. Свекруха у мене така була, свекор її крячею окаянною кликав. Як задумає що, не відступиться, хоч ти ріж її. Їдьмо! – Це адресувалося кучеру. – А ти, онучку, шишки ловити залишаєшся? Ну, справа молода…

Ні, А Лі не збирався робити дурниць! Дивні думки та сни – цілковита нісенітниця. Який хлопець не мріє про подвиги та прекрасну принцесу в нагороду? І що, багато хто отримує бажане? Ну-ну. Навіть королі не одружуються за вибором серця. А Айріс, між іншим, далеко не принцеса. Очі чаклунські, личко бліде, руки тоненькі, та ще й командує вічно… Про таких не мріють.

– Ти заснув чи щось чуєш? Хвилин п’ять на мене витріщаєшся, хоч би моргнув! У тебе теж дар? Чи у мене бруд на обличчі?

А Лі здригнувся і відвів погляд. Не мріють про таких, як же ж… Завжди знайдеться ідіот, якому подавай не писану красуню з лагідним характером, а безсоромне руде непорозуміння.

– Я в проклятті мало що зрозумів, – почав він, косячись на Майву Анозу, що явно вже проклинала і наречену, і шесс, і свою надто відповідальну душу. – Але деякі фрази частково схожі на сучасні. Не впевнений, що їхнє значення таке саме…

– Не тягни кота за хвіст! – Айріс штовхнула його на лаву і нависла як справжня хижачка. – Про що твоя бабця промовчала? – Шолом полетів додолу. – Що прибрехала? Ну?

Її губи були на відстані долоні. М’які, ніжні, розтулені… Шкіра пахла ваніллю, пасмо волосся лоскотало А Лі підборіддя, маленькі долоні лежали на його плечах.

Серце застукотіло з подвійною швидкістю, у грудях занило і стало надзвичайно тепло. Захотілося продовжити цю мить, зберегти навіки в пам’яті… Зупинити час і подумати, як позбутися мани і не наламати дров, бо це все вийшло з-під контролю! Або зробити щось особливе. Начхати на встановлений віками порядок речей і закричати на весь світ, що прокляття – тлін, з ним можна жити собі на втіху, і нехай і король, і князь, і бабця… Ні, навіщо ображати бабцю? Нехай король, його поплічники, навіть зразково правильна Майва, що роками сохне за Джі Ліном і не наважується зізнатися у почуттях, ідуть лісом! У Айріс Міллс свій шлях, і не треба заганяти її в глухий кут!

– Знову полуницю їв, а мені й ягідки спробувати не вдалося. – Вона не могла не розуміти, що відбувається і який вигляд це має збоку, але й не думала відсуватись. – То навіщо ти залишився, А Лі Шине? Що хотів сказати?

– Прокляття… Воно тільки на нареченому зав’язане. – Від її близькості думки скакали, як голодні гризні. – Неважливо, любиш ти чи ненавидиш. Нічого від тебе не залежить. Взагалі нічого, наречена. А жених… Він має бути вірним. Щоб якщо клятву дав у храмі, то жодних думок про інших. Там написано «псина семипутний»… Це той, хто за жінками бігає. А «лайдак червивий» наче й вірний, але в думках із кожною зустрічною, розумієш?

– Про кохання ж твоя бабуся не вигадала? – Айріс нахилилася ще ближче, і А Лі стало по-справжньому спекотно.

– Фраза є… Спірна. Начебто якщо цей псина покохає більше за життя, то здохне. Він чи прокляття – не зовсім ясно. А тому, чия щира клятва… Хм… Надто образні метафори. Чи то на небесах зарахується, чи то земне щастя довіку буде, чи то спочатку щастя, а потім зарахується. Тут бабця краще розуміється, у її часи ці шеські вислови в повсякденній мові використовували.