Розділ 11.1. Складнощі перекладу

Вона прийшла зненацька. Застрибнула на груди, почала тертися як пустотлива кішка, лизнула в щоку… А Лі, не вірячи своєму щастю, притиснув її до себе, погладив шовковисте волосся, обсипав поцілунками довгі ніжні вушка…

– Наречена… – прошепотів, мліючи від солодких передчуттів. – Я знав, ти вибереш мене… Моя вухастенька… Вусатенька… Гризня?!

– Зовсім сором втратив, окаянний, – проскрипіла бабця з кухні. – Як клітку полагодити, то нема кому, а як гризня по хаті гасає, то кричати кожен уміє. Мені її ловити, га? Не в тому я віці, онучку, щоб за шеськими зайцями бігати!

Залишки сну зникли як туман. Всім серцем бажаючи, щоб бабуся нічого не почула з його сонного марення, А Лі схопився з ліжка і повернув товсту флегматичну гризню до її численних нащадків, які встигли зголодніти і попискували в теплому гнізді.

– Посидь поки тихо, – наказав, затуляючи міцною дубовою дошкою проїдену дірку в стінці. – Завтра сітку зроблю, яку ти все одно прогризеш за тиждень.

Гризня докірливо моргнула і опустила морду в пух до дитинчат, повернувшись до господаря вгодованим задом з коротким пишним хвостиком.

– Бабусю, котра година?

Жодної відповіді.

– Бабусю?..

А Лі натягнув робочий одяг і визирнув у двір. Бабця не могла його чути – вона розмовляла біля хвіртки з візником Джі Лін Рі.

– Гей, онучку! – Обернулася раптом. – Ти що княжій нареченій наплів?

– Нічого. – У присутності сторонніх пояснювати не хотілося. – Вона й без мене про тебе знала. Ти ж відьма Шесса, – приховати іронію не вдалося.

– Про кряч, дурню! Чому тебе беруть у розплідник? Жити набридло? То я тобі це й без шеських тварин улаштую!

– Нам гроші треба, бабусю, – резонно зауважив А Лі. – Згадай, як доглядачі живуть. Їм навіть купці заздрять.

– На Спритника краще подивися! – розлютилась бабця. – Думаєш, крячі – це мед? Доглядачі живуть добре, бачте! А ти порахуй не тих, що живуть, а тих, за ким дружини й діти сльози ллють! І думати не смій про розплідник, ясно?! Ось як помру, то хоч у розбійники йди, а поки я жива, вчитися будеш! Ну і дурне теля! Два роки залишилося, поки папірець дипломний отримає і людиною стане, але ні, давай усе прямо зараз, а то прокляту наречену вразити нічим!

– Бабусю! – Це вже ні в які ворота не лізло! – Поговоримо вдома!

Візник тактовно кашлянув і повідомив, що розплідник – це пропозиція, а прохання князя полягає в іншому.

– Їхати в парк? – А Лі не сподобалася ця ідея. – До нареченої? Ви її одну залишили? Вранці знову кряча втекла, над містом кружляє. Вони ж відчувають магію!

– З нею пані Майва.

Ще краще! Дві беззахисні пані на лавці під кущем жасмину… Ідеальна ціль! Про що князь тільки думає? Мабуть, і справді хоче позбутися нареченої!

– Ну то поїхали!

Візник насупився і зміряв несподіваного пасажира важким поглядом.

– Потрібна відьма Шесса, – нагадав різко.

– Сьогодні я замість неї! – гарикнув А Лі. – Так, бабусю? – додав прохально.

Бабця зірвала з паркану старий сітчастий шолом, що врятував очі не одному поколінню роду Шин, а нині разом із ганчіркою виконував роль лякайла.

– Ну, дурень, – пробурмотіла, залазячи у карету. – Посунься, нещастя ти моє. Та не фиркай, сітка не тобі. Нареченій. Сорочку застебни, а то світиш ребрами як безпритульник. Черевики чому не почистив? Хоч руками причешися. Ти вмивався?

Дорога обіцяла бути довгою…

***

Пригір’я розташовувалося між болотами, лісом, озером та невеликою смугою рівнинних земель. Природа лізла тут із усіх щілин, і початкова архітектура міста жодного парку не передбачала. Не вважати ж парком два ряди декоративних дерев у центрі?

Але король Апіан (той самий, що скасував Закон «Про престолонаслідування») захотів мати в Пагорбах справжню резиденцію – визначну та помпезну, як наказували традиції. Навіть міський квартал наказав знести, але тодішній князь запропонував кращий варіант.

Шматок лісу, ніби затиснутий між озером і рівниною, припав королю до душі. Звірина, птахи… Чого ще вимагати від глибинки?

На той час, коли звели палац, правитель Валесії змінився двічі. Жодного із наступників Апіана не цікавила резиденція в Пагорбах. За будовами доглядали з поваги до короля, а ось величезний парк, він же – причепурений ліс, якось непомітно став загальнодоступним.

Приїзд Фабіана нічого не змінив. Поважні містяни походжали кам’яними доріжками, діти гралися, молоді люди робили пробіжки. Незважаючи на ранню пору і густий туман, за кущами шушукалися парочки і гасали бешкетники. Все як завжди… Король жив тихо, його присутність за високими стінами, що ледве проглядалися вдалині, не відчувалася зовсім.

Карета зупинилася на узбіччі, поряд із кількома екіпажами і верховим конем. А Лі вискочив на втоптану землю зі слідами мітли і відсахнувся: проклята наречена була якраз тут.

– Тебе я щодня бачу! – обурилася вона. – Відьма де?

– Осьде. – Бабця повільно вилізла з карети і приклала руку козирком до чола, вдивляючись у небо. – На. – Простягла сітчастий шолом. – Стане в пригоді.