Розділ 10.1. Королева Темряви

Якщо прибуття Ніти Ліст було приємною несподіванкою (Джі Лін майже не сумнівався, що нині вона живе в королівських катівнях), то її зовнішній вигляд і поведінка ніяк не поєднувалися з образом, який князь намалював собі за півтора року листування.

Він уявляв Королеву Темряви бунтаркою, що терпить негаразди, але не відступається від принципів. Сім’я позбавила її спадщини, суспільство засудило за вільнодумство, проте Ніта взяла долю до своїх рук і творить власне майбутнє без чужих підказок. Справи в неї, як у багатьох добре освічених дівчат, потихеньку налагоджуються, хвалькуватість чи зарозумілість Королева не демонструвала в жодному листі… Але чому ж сьогодні вона увірвалася в життя Джі Ліна як абсолютна незнайомка?

– Ви мені не раді, князю? – тихий лагідний голос із ледь вловимими хрипкими нотками змушував серце битися частіше. – Не вірю. Там, на порозі, ви зраділи, побачивши мене.

«Побачивши тебе живою та здоровою», – але Ніта навряд чи розраховувала на таку відповідь.

– Що ж змінилося тут, у замку? – продовжувала вона. – У кімнаті, де тільки ви, я і слабке сонце?

– Вибачте, Ніто, мені треба йти. – Джі Лін справді запізнювався і хотів би поспілкуватися з несподіваною гостею за спокійніших умов, без шаленого поспіху і мимовільних підозр. – Впевнений, ви втомилися в дорозі. Влаштовуйтесь із комфортом. Обіцяю, ви матимете все, що забажаєте.

– Я поводжуся надто сміливо? – Ніта підійшла ближче, поклала вузьку долоню йому на плече. – Вибачте… – Її винуваті очі були зовсім поруч, на темних віях блищали крихітні сльозинки. – Знаю, не можна компрометувати вас навіть перед служницями, але я так довго мріяла про нашу зустріч, що не змогла втриматись. Ви ж не гніваєтеся?

«А маю?» – останнім часом Джі Лін скрізь шукав каверзу, і Королева Темряви не була винятком. Хоча, якщо чесно, важко думати про інтриги, коли до тебе притискається ніжне гнучке тіло, що ледве прикрите шовком і пахне спокусою.

– Звісно, ні. Я приємно здивований, Ніто, тільки й усього. Сподіваюся, ви пробачте мою незграбність? Чи зможемо ми побачитися за вечерею?

«Ми ж не чужі. Між нами – десятки листів, небезпечні плітки та особисті секрети. Чому ж я розмовляю з нею як із незнайомкою? Мій дідусь говорив би менш формально!» – спало на думку.

– Розумію. – Ніта не помітила (чи вдала, що не помічає?) напруження і рвучко обняла князя, залишивши липкий слід помади на його щоці і зім’явши краватку. – Жінки завжди чекають, це наша доля. Здійснюйте подвиги, мій герою. Я вас дочекаюся. Обіцяю.

«Та що з нею не так?!» – Джі Лін розумів: дівчина перед ним, – як мрія, що раптом здобула плоть (плоть, до речі, безцеремонно вимагала припинити роздуми і користуватися моментом), проте десь на задвірках розуму дзеленчав тривожний дзвіночок, заважаючи повірити в казку.

– Ви добре усвідомлюєте, на що йдете, Ніто? Король ненавидить мене, і його ненависть може зачепити вас, мою гостю. Я не хотів би, щоб ви постраждали.

– Ах, князю… – Королева Темряви відсторонилася, притиснула руки до грудей. – Я тут тому, що Фабіан поступово божеволіє. Він стає небезпечним не лише для оточення, а й для Валесії.

«Ні, ні, ні! Благаю, не треба! Замовкни!» – передчуття того, що могла вимовити Ніта, вибило Джі Ліна з рівноваги, і це відбилося на його обличчі.

– У мене є рішення. – Співрозмовниця неправильно витлумачила перекошену фізіономію князя. – Воно просте, і вимагає від вас одного: згоди.

– Припиніть, – він не підвищував голос, але йому самому стало мерзлякувато від власного тону. – Будь ласка, закриймо цю тему раз і назавжди.

– Мені не байдужа ваша доля! – Ніта проігнорувала натяк. Гордо виструнчилась, задерла підборіддя… Приготувалася до серйозної пропаганди, як заявив внутрішній скептик Джі Ліна. – І не лише мені! Фабіан – минуле століття, князю! Ми можемо зробити Валесію кращою!

«Добре, що я не мрійливий хлопчина, якому обов’язково треба міняти світ під себе», – хотілося припинити безглузду розмову, але Королева Темряви стояла так близько, що не вистачало духу на різкість.

– Прошу, Ніто, досить. Забудьте про змову. Це надто небезпечно. Ви ризикуєте життям.

«І я ризикую, приймаючи тебе у своєму домі. Фабіану потрібен привід… Він чекає, коли я помилюсь. А я, щоб його зжерли шушки, не здамся нізащо!» – Джі Лін м’яко відірвав руки співрозмовниці від лацканів свого піджака й заспокійливо усміхнувся.

– Вас підтримає Валесія, князю. – Вона й не думала відступати. – Ви читаєте газети? Сама земля ненавидить Фабіана! В усипальниці його роду стався обвал, чули? Це називають прокляттям давніх королів! А Фабіан замість того, щоб покаятися й повинитися, пустив туди вчених. Громадськість обурена! Розумієте? Ґрунт удобрено, треба лише кинути насіння, і паростки нового світу потягнуться до сонця!

– Ви розумієте, що цією пафосною метафорою прикривається вбивство?

– Порятунок, Джі Ліне. Порятунок Валесії, яка вже на межі!

– Урядові зведення доводять інше. Народ задоволений Фабіаном. Простий народ. Ті, для кого ціни на хліб важливіші, ніж особисті розваги короля.

Ніта ахнула, округлила очі, провела язиком по губах і зловила погляд Джі Ліна.