9.3

«Прокляття – непогана річ. Якби я була нормальною, мені б душу виїли розмовами про чесноти, а не порадами щодо безпечності пороків», – майнуло в голові.

Розвинути цю думку і вдосталь насміятися з тітчиної логіки не вдалося – перед сусідніми дверима тупцював А Лі і, здається, готувався постукати.

– Ось ти мені й потрібен! – зраділо вигукнула Айріс і підбігла до нього, добре що практичне плаття того фасону, який модниці називають «межею мрій провінційної вчительки», давало змогу рухатися вільно і швидко. – Тримай. – Коробка перекочувала до чоловічих рук. – Подарунок від тітоньки, можеш не дякувати. Сьогодні ми нарешті зробимо це, і не смій ухилятися!

– Тут? – А Лі розгледів, що за скарб йому дістався, і позадкував до сходів. – Це ж дім князя! Твого… Кхм…

– Отож-бо й воно! – Тупуватість деяких персон вражала уяву. – Це – замок, а мені потрібен дім твоєї бабусі, причому разом із самою бабусею. І лишень спробуй сказати, що в неї знову спину ломить! Не повірю!

– А-а-а… – Розчарування А Лі вистачило б на все Пригір’я. – Бабуся… Вона мене й прислала. З цим. – Із глибокої кишені напрочуд нової куртки з’явилася пляшечка без етикетки. – Ти ж тому до неї рвешся, наречена? За приворотним зіллям? – пролунало з легким докором та краплею співчуття. – Ну ось. Треба підлити князю і протягом двох тижнів випромінювати чисте кохання. Не сваритися, догоджати, усміхатися… Чекай, бабця інструкцію передала. – А Лі засунув руку у внутрішню кишеню. – Весь ритуал розписала за пунктами.

– Ритуал? Ти за кого мене маєш, А Лі Шине? – Айріс забрала пляшечку і відкрила кришку. – Чай із бергамотом… Ще тепленький. Люблю бергамот. – Вона з насолодою принюхалася і зробила ковток. – Чому не солодкий?

– Він заговорений! – Схоже, ще ніхто не поводився із зіллями відьми Шесси так нешанобливо. – Його… Це… Князю… Що ти робиш, наречена?

Айріс проігнорувала обурений тон і задерла рукав А Лі, оголивши товстий браслет. Він блимав червоними вогниками і більше нагадував якийсь пристрій, ніж магічний артефакт.

– Ну ти й хитрун! Знала ж, мені тоді нічого не привиділося! Що це? Де взяв? Що означає цей ритм? Схоже на телеграфну абетку, але ця річ наче давня… Вмієш нею користуватися?

– Вмію. На добраніч, Айріс. То не хочеш інструкцію?

Допитлива фізіономія тітоньки Руденс, що на мить виглянула в коридор і скривилася, побачивши супутника племінниці, дала А Лі змогу вислизнути у вестибюль. Швидкий, нахаба! Погукати його? Ха, багато честі! Та й не тікає він, явно хоче спочатку знищити останню полуницю.

Стражники на князівську наречену не звернули жодної уваги – звикли, що вона блукає садом дотемна, слідом не шастали, хіба що наглядали здалеку.

Накрапав дощ, та це не біда, якщо в руках – монструозна парасолька тітоньки, а на ногах – надійні гумові чоботи. Відьма біля болота живе, до неї в туфельках краще не потикатись. Навіть якщо А Лі Шин щезне, Айріс приблизно знала, куди йти.

«Єдина хатина за крячиним розплідником, якраз біля Ілошової гаті, де колись старий князь ледь не втопився», – так сказала покоївка. Помилитися неможливо.

Проблема полягала в тому, що блукати нічним містом без супроводу не хотілося, нехай мета і заслуговувала ризику.

Мокре листя ворухнулося, на садову доріжку впала тінь, на руку – прохолодні краплі.

– Чому ти ходиш за мною, чужа наречена? – прошепотіли біля самого вуха. – Чого домагаєшся? Зустрічі з бабцею? Не сміши. Це будь-хто може влаштувати. Чи тебе бавлять мої невдачі? То смійся здалеку, разом із усіма! Навіщо маниш і відштовхуєш? Знайди когось іншого для своїх забав.

А Лі пах малиною, дощем і легким смутком. Його голос був не таким, як завжди, а дорослим, серйозним, вимогливим. І пальці, що вп’ялися в плече Айріс, не тремтіли від боязкості. Навіть дихання, що ворушило пасмо її волосся біля скроні, змінилося – стало уривчастим, близьким, гарячим…

– Не дражнись, наречена. Адже я жива людина, а не поліно.

– А я проклята, А Лі Шине. Чуєш? Я – проклята! – Сльози хлинули самі собою. – Не смій у мене закохуватись! У тебе немає причин перевіряти на собі, чи має рацію твоя бабця.

– Не смій бачити в мені подружку! – Почувши схлипи, А Лі миттю втратив упевненість. – Я чоловік. Можу, щоб тебе кряча клюнула, довести!

Айріс відштовхнула його, соромлячись своєї непроханої слабкості, і помчала назад до замку.

– Я думала, ти друг, – пробурмотіла, сховавшись за кущами. – А тут, виявляється, все як завжди… Більше не приходь. Не переслідуй мене, зрозумів?

Вона промовила останні фрази голосно і чітко, і сподівалася на відповідь, що поверне все як раніше. Невимушеність, розуміння, легкість – куди це поділося? За минулий тиждень Айріс звикла до наїжаченого А Лі, який додав у її приречене життя краплю гумору, нотки здорового пофігізму та просте людське тепло. І чим напружене сьогодні відрізнялося від затишного вчора?

– Бажаю щастя, наречена.

Вона обернулась, але позаду були лише тіні.

***

Ніч минула жахливо. У кімнаті праворуч хропіла тітонька Руденс, у кімнаті ліворуч Меліса мучила друкарську машинку (король зажадав звіт про перебування прокляття в Пагорбах у двох примірниках, тому Лисиця цілодобово не виходила зі стану люті), на третьому поверсі протяг стукав прочиненими віконницями, а внизу хтось о четвертій ранку перевернув порожні обладунки і безуспішно збирав їх аж до п’ятої.