9.2

Ні, пищати від захоплення і гладити його як велике цуценя (слова тітоньки Руденс, що після п’ятого оберемка троянд заразилася неприборканою сентиментальністю) зовсім не хотілось, та й підліткове захоплення дівчаток із притулку викликало лише поблажливу усмішку. Однак щось змінилося. Досі оточення Айріс складалося з тітоньки, Лисиці та смішного сільського хлопця, що обіцяв зводити до своєї бабки-відьми, а решта людей належали до дратівливих та/або нецікавих суб’єктів. Однак відтепер список небайдужих персон поповнився на одну людину.

Розуміння – так це називають у книгах. Не жалість до засудженого, не повага до ворога Фабіана, не визнання влади, не страх перед важливою персоною, не почуття провини – нічого такого! Тобто провину Айріс все ж таки відчувала. Щоправда, недовго.

Вона вдосталь намучилася у минулому, після смерті Армана. Тоді «проклята Міллс» була ніжною ромашкою, непристосованою до світу, де людьми грають як ляльками і пишаються цим. Майже рік минув… Та крихітка, що ледь не перетворилася на тінь від нескінченних ридань, канула в небуття. Нинішня Айріс не страждала довше, ніж вимагав організм.

Джі Лін добрий і він у біді? Борсається щосили, але навряд чи видереться з королівської трясовини без сторонньої допомоги чи дива? Хм… Чудеса – це несерйозно, а ось допомогти князеві пережити одруження не завадило б.

«Чи є життя після весілля?» – якось шепотілися покоївки зі смішками та примовками.

Йшлося про побутові проблеми, що безжально знищують почуття, але Айріс сприйняла інсинуації на свій рахунок і вразилася тому, наскільки легко заявила:

– У князя буде!

Ця ідея не спричиняла внутрішнього відторгнення хоча б тому, що хотілося зачепити Фабіана, побачити на його обличчі не знущальну посмішку, а досаду, позбавити короля міченої карти!

«А ще ти, подруго, немов ось-ось втріскаєшся по вуха. Від ненависті до кохання, пам’ятаєш? Сюжет, який ти висміюєш за кожної нагоди», – нахабно доповів внутрішній голос.

Дурниці, звичайно ж. Айріс не збиралася закохуватись. Якщо вірити місцевому тлумаченню прокляття, полюбити має Джі Лін, причому полюбити більше за життя.

«Сильніше, ніж колись Арман», – пам’ять не щадила почуттів.

Таке взагалі можливо? Варто було перевірити і постаратися не думати про те, що всі надії – ніщо, прокляття не перемогти і наступного місяця король посміхатиметься, підшукуючи вічній нареченій нового недовговічного жениха.

***

До вечора похолодало, сутінки опустилися рано, і в замку запанувала зневіра. Навіть тітонька Руденс, що досі щасливо витала у хмарах, піддалася меланхолії – її дивний шанувальник, уявіть собі, не з’являвся цілих два дні. Не інакше як охолов до «пишнотілої богині», що дивилася зверхньо і вернула носа, та й знайшов легшу здобич.

Лисиця, як завжди, пропадала в місті, князь безвилазно сидів у адміністративному крилі, служниці не сміли вказувати «пані нареченій», охоронці лише запитували про те, чи не потрібен їй супровід, і не нав’язувалися.

Айріс не звикла до такої свободи. Живучи в будинку батьків, вона поводилась як належить незаміжній дівчині, не порушувала неписані правила і знала: про найменшу самодіяльність миттю доповідають матері, тож нотацій не уникнути. Коли в її долі головним став король, все змінилось, але не так, як хотілося б.

Люди Фабіана не контролювали, а спостерігали. Кожен крок проклятої Міллс протоколювали. Короля бавили її несміливі протести та напівдитячі витівки, і це відбивало потяг до пригод.

У Пагорбах усе було інакше. Айріс залишили самій собі, ніби потай сподіваючись, що якоїсь миті вона просто зникне. Навіть Меліса витягла з неї обіцянку не наражати своє життя на небезпеку і поринула у вир якихось державних справ, вникати в які не мало сенсу.

Спочатку це ображало, потім – п’янило, а останніми днями викликало вдячність. Нарешті випав шанс відчути себе звичайною людиною! Шкода, що для Айріс такий стан речей був новинкою і штовхав на шалені вчинки.

– Доброї ночі, тітонько. – Вона твердо вирішила якнайшвидше виконати один із пунктів плану щодо порятунку князя. – Не забудьте випити настоянку для приємних снів.

– Не подобається мені твій тон, дитинко. – Деколи тітка, що справді доводилася Міллсам далекою родичкою, виявляла надзвичайну проникливість. – Що в тебе на думці?

– Нічого.

– Знаю я це «нічого»… – Тітонька відклала бігуді, які розглядала з похмурим несхваленням, поправила комір неосяжної нічної сорочки і потяглася до книг на столі. – Видно ж, що вуха червоні й очі горять. На побачення поспішаєш? – У руках Айріс опинилася тонка книжка в паперовій обкладинці без назви. – Прочитай уважно, вивчи ілюстрації та запам’ятай симптоми. Побачиш у свого хлопця щось схоже – тікай ​​від нього, як від чуми. І… Хвилинку… – Тітка почала ритися в сумочці, не переймаючись збереженням її вмісту. – Треба було давно поговорити про це, та я все зволікала… Хоча навіщо гаяти час? Нині молодь знає більше, ніж повитухи у мій час. Як роман відкриєш – тут тобі і теорія, і практика, і добрі поради. Та де ж ці контрацептиви? Точно пам’ятаю, у Валесії купувала. Аптекар так дивився… Думав, мабуть, стара кобила молодиків міняє як рукавички і поганих болячок побоюється.

Айріс залилася фарбою і підібрала коробочку, що впала на підлогу.