8.2

За вікном майнули широкі білі крила, знову пролунало пронизливе: «Р-ряч!», брязнув метал і закричали стражники, яким нарешті довелося зіткнутися з небезпекою.

Ні князь, ні Лисиця не звернули уваги на шум. Вони свердлили одне одного поглядами, не зважаючи ні на обережний стукіт у двері, ні на вибиту крилом сполошеної крячі шибку, ні на звук горна, якого в Пагорбах не чули кілька десятиліть.

– На що ви натякаєте? – крізь зуби прошипів Джі Лін.

– Я поважаю вас як людину, яку король вважає загрозою, тому не натякаю, а питаю прямо: ви маєте намір позбутися проклятої нареченої за допомогою «нещасного випадку» і виграти для себе час? – Меліса говорила рівно, без ворожнечі та осуду. – Ми обидва дорослі люди. На вашому місці я б подумала про цю можливість насамперед.

– А потім про що подумали б? Може, про те, що наречена не хвороба, а симптом? Що скільки не ковтай знеболювальні, а хворого короля… тьху ти, хворий зуб врешті доведеться лікувати?

– Або вирвати.

– А тепер ви натякаєте, що?.. – Князь запитально підняв брову, проте злості в його тоні вже не було.

– Не натякаю і не запитую, бо моя турбота – Айріс, а не Фабіан. Я вам вірю, до речі. Але, боюся, дехто з вашого оточення мислить не так широко. Я розберуся з ним, не турбуйтесь. І… Від цих завивань тріщать вуха. – Меліса змахнула розбите скло вниз і висунулася з вікна. – Я багато читала про Пагорби, а до символіки не дісталася. Знаю лише, що горн звучить у виняткових випадках. Народження спадкоємця, перемога над ворогом… Ви ж наче ні з ким не воювали. Звідки це взагалі йде? Немов теля старається – невміло, зате з душею!

Двері рипнули, і Лисиця за старою звичкою різко обернулася на звук.

– Княже… – долинув із коридору жалібний, трохи шепелявий голос. – Вибачте, але там таке… Вам би краще вийти до людей…

– Заспокойтеся, Шоннику. – Джі Лін ніби став іншою людиною: зібраною, діловою і бадьорою. – Відберіть у пані Міллс горн, віднесіть його назад у музей і скажіть робітникам, щоб поверталися до будівництва, війни з лінг не буде.

– Та хто чув той горн! – Двері трохи прочинилися. – Там справжня проблема, княже. Загалом… Залізничну гілку від пропускного пункту на кордоні до Пригір’я повністю відремонтовано!

– І це погано? – Меліса потягла на себе стулку, майже волоком втягнувши товстенького секретаря в кімнату.

– Прийшла телеграма! – Шонник дивився лише на князя. – Десять хвилин тому кордон перетнув особистий потяг короля. Його величність Фабіан прибуде до своєї резиденції менше ніж за три години. Він не приховує, що їде на церемонію одруження. Телеграфіст не зміг втримати язика… Емм… Про це знають усі. Люди бояться. За вас, княже. Вийдіть до них. Будь ласка.

– Вийду. – Кулаки Джі Ліна стиснулись, але він чудово впорався з голосом та обличчям. – За п’ять хвилин. Мені треба переодягнутися, Шоннику. Чи не проведете пані Стау вниз?

– Але я…

Лисиця підхопила секретаря під руку і випхнула за двері в одну мить.

– Ви знущаєтеся? – Князь не очікував, що вона повернеться.

– Фабіан – наша проблема. Не збурюйте містян, Джі Ліне. Вони нічим не допоможуть, але постраждають, якщо почнуться заворушення.

– Я схожий на ідіота?

– Тільки в цій похоронній краватці. Викиньте її у сміття і покажіть усім, що життя прекрасне. Я вірю у вас. Чесно.

– Йдіть до гризнів!

– О, добре що нагадали про кряч. Або не добре. – Джі Лін жбурнув у Мелісу зібгану краватку, і Лисиця зі сміхом вискочила в коридор. – Вище голову, князю! Запам’ятайте цей настрій і протримайтеся до вечора. Фабіан має одну безперечну чесноту – він капостить тільки в робочий час.

– Справді? – Шонник стояв за дверима з настороженим виразом обличчя, знервовано сопів і навіть не намагався вдати, що не підслуховував.

– А ще він не їсть немовлят. – Лисиця швидким кроком попрямувала до сходів. – І не поклоняється старим кривавим богам. Думаєте, це має значення?

Секретар не відповів. Опустив голову і потупотів слідом.

***

Джі Лін не вмів говорити красиво і годувати народ порожніми обіцянками, зате він знаходив добре слово для кожного, хто кидався до нього з гірким: «Як же бути?..», зовсім не боявся схвильованого натовпу, що заполонив дорогу до замку, і підбадьорливо усміхався у відповідь на співчуття.

Меліса дивилася на князя з фортечного муру і заздрила його витримці. Мало хто здатен іти з розправленими плечима та гордо піднятою головою, знаючи: скоро трапиться біда. Впевненість Джі Лін Рі передавалася людям. Потроху вони дозволяли собі піддатися ілюзії безпеки й розходилися по домівках. На їхніх обличчях читався сумнів, але князь не здавався ні переляканим, ні стурбованим – навпаки, радів тому, що з’явився шанс познайомити короля з історією Пагорбів і подарувати йому символ князівства – болотяну крячу.

«В надії, що одного разу вона переплутає Фабіана із жабою?» – Лисиця потерла отриману минулої ночі подряпину на руці і скривилася.

Джі Лін надто дбав про Пагорби, а тому не годився на роль лідера, здатного досягти реальних політичних висот. Люди любили його, і це накладало серйозні обмеження. Князь звик бути загальним улюбленцем. За необхідності він не зможе ухвалити рішення, яке зробить його ворогом народу, нехай це і буде єдиний правильний вибір.