Розділ 7.1. Серце красуні

Відьма Шесса стверджувала, що давно переступила столітній рубіж, але А Лі знав: бабці лише сімдесят. Вона зовсім не нагадувала чаклунок із книг та кінематографа. Ті були високими, кістлявими, беззубими й потворними, одягалися в лахміття і прикрашали себе всім, що підверталося під руку.

Са Ра Шин, навпаки, була схожа на кругле рум’яне яблуко, зневажала брязкальця і ​​в побуті носила практичний чоловічий одяг. Не від хорошого життя – якби її воля, вона вбиралася б у квітчасті шовки. Але справи йшли не дуже, навчання онука в Лісовому училищі зжирало весь дохід, і доводилося крутитись.

– Та скільки ж їх треба? – А Лі до світанку полював на жабок-красульок і вимотався так, що вже дивитися не міг убік боліт. – Тут запас на все місто… Я скоро сам заквакаю!

– Стільки, скільки буде замовлень! – Бабуся теж втомилася, але начебто й не збиралася відпочивати. – Подякуй Великому за милість, подрімай трохи й швидко до роботи! Поки є попит, треба робити пропозицію, зрозумів? Через тиждень-другий мода мине, і будемо ми з тобою знову збовтувати приворотні зілля, в які вже ніхто не вірить. Народ останніми роками на диво просвітився… Що? Їсти хочеш? Там картопля з вечері залишилася.

Їсти А Лі хотів завжди, тому картопля зникла давним-давно і без нагадувань. Він чудово розумів, що не засне, доки шлунок перетравлює сам себе, тож погриз зачерствілий хліб, запив квасом і приєднався до бабці.

Вона майструвала акваріуми. Перетворювала звичайні скляні ємності на справжні куточки дикої природи. Гладенькі річкові камінчики, щільний зелений мох, черепашки, гілочки, квіти… Відьма Шесса вміла з усього зробити цукерку. А Лі це було не по зубах, але на рівні «подай-принеси-прибери» він справлявся добре.

– Я гризню пересаджу в нову клітку завтра, – зауважив, вибираючи цілі листочки папороті. – Вона ще ту не до кінця проїла.

– Ковалеву дочку ти восени знадив? – Як завжди, бабця використовувала для нотацій кожну вільну хвилину.

– Ні!

«На жаль», – хотілося додати.

Гарна була дівчина. Красива, сильна, роботяща… Морочила А Лі голову з осені, а потім обрала приїжджого кінематографіста, що покрутив своє кіно і поїхав у невідомість.

– Понесла вона, чув? Пузо вже таке, що від людей не приховаєш. Коваль придане дає як за принцесою. Чи не ти постарався? Пам’ятаю, ви на сіновалі частенько шурхотіли…

– Бабусю!

– А то я не була молодою. Ну, як не ти, то й не ти… – Бабця відставила заповнений акваріум і взяла порожній. – А шкода. І дівка гарна, і кузня добротна, і правнучок готовий був би… Наступного разу ґав не лови, зрозумів?

А Лі відвернувся. Коли він буде, той наступний раз? Літо – робота, осінь – навчання, зима – іспити, весна – пошук справжньої роботи, а там і старість не за горами.

– Дядько твій, Спритник окаянний, око на когось поклав? Надвечір заявився, щоб погадала на кохання. А я і без карт можу сказати, що потрібен він у цьому житті лиш донькам своїм, ось хай за них і тримається. Недарма кажуть: сивина в бороду – дурість у голову. Жив – не тужив, за молодухами бігав, а тут на високі почуття потягнуло. Не роздави равлика! Ох ти ж горе моє, все з рук валиться. То за ким там Спритник впадає?

Цього А Лі не знав, хоч і припускав, що дядечку запала в душу одна з селянок із рівнин. Не закохався ж він у розкішну пані Руденс, яка наче з екрану спустилася до простих смертних? Вона на такого, як Спритник, і не подивиться.

– Малий ти ще. – Бабця слухала з хитруватою посмішкою. – У дядька твого голова на плечах є, а більшого чоловіку його віку і не треба. Подумаєш, кривий-кульгавий і з хатою доньок. Будь-яка б за нього пішла, бо за ним як за кам’яною стіною, та не будь-яка погодиться ділити його з дітьми. А красу час у всіх забере.

– Не у всіх, – буркнув А Лі, перед очима якого постала незрівнянна Лисиця Стау.

Розумом він усвідомлював, що Меліса старша щонайменше років на п’ять, досить груба і цинічна, але в уяві вона була вічно юною чарівницею, ніби оточеною слабким сяйвом.

– Ну й у що ти вляпався, онучку? Невже правду Спритник товкмачив? І тебе шеська сила до погибелі тягне?

– Прадід-лінг мене тягне, – пробурчав А Лі. – Самі знаєте, як воно… Гірше за магію.

– Тьху на тебе, дурне теля! – Бабуся полегшено зітхнула. – То ти дядьку про напівкровку всі вуха продзижчав? А я, стара, казна-що надумала. Стривай, хіба лінг бувають рудими? Щось ти прибріхуєш, га? Подай білих черепашок і швидко розказуй усе!

А що розказувати? Та нема чого! Оце ж бовдур Спритник, все перебрехав! Треба б і його ганебну таємницю відкрити, але бабуся старенька, такої новини не переживе. Вона з того покоління, що згодовувало збирачів податків крячам і жило собі на втіху.

– Про те, як Спритник познущався з тебе, можеш не казати, – милостиво дозволила бабця. – Великий зарахує це йому на небесах. Бач, що надумав! Рідну кров посміховиськом зробив! Відшмагати б його, як колись, може поваги і додалося б. Хоча що взяти з розбійника? Думає, якщо він людей грабує, папірцями прикриваючись, то кращий, ніж злодюги звичайні? Дуля йому! – Вона взагалі забула, що тільки-но розхвалювала Спритника. – А ти чого розклеївся? Подумаєш, дурниць наробив. Ти їх із народження робиш, і нічого, якось же живеш.