5.4

– Гей!

Оклик потонув у шумі тітоньчиного носа,

«А раптом це той хлопець? А Лі Шин? Онук відьми? Начхати, злодій він чи ні. Мені потрібна його бабця!» – і ще один сходовий марш було подолано без тіні сумніву.

Третій поверх. Тьмяне світло, потерті, але чисті килими, порожні обладунки, пасторальні пейзажі… Кілька однакових дверей, вікно з вітражем і невисока худорлява постать у сукні вище колін (точно не уніформа покоївки!), що майже зникла в останній кімнаті ліворуч по коридору.

«Ну й порядки тут! А ще треба щось про безсоромну столицю розповідати! І хто це? Щасливиця Майва чи таємнича безіменна дама?» – Айріс пішла за незнайомкою і забарилася біля порога, намагаючись налаштуватися на рішучий лад.

«Не лізь не у свою справу. Ти з’явилася в житті Джі Лін Рі тільки сьогодні і не збираєшся в ньому залишатися. Ти не маєш права нічого вимагати, а тим паче – засуджувати його жінок», – заїкнувся внутрішній голос і був заглушений затятими обуреннями.

Це не ревнощі і не цікавість, а банальна розвідка. Треба якнайшвидше зрозуміти, хто є хто і від кого чекати біди. У Пагорбах свої правила, ними не можна нехтувати.

Затамувавши подих, Айріс штовхнула двері. Покої князя зустріли її переляканим писком, розбитою вазою, квітами, що розлетілися по підлозі, та палкими вибаченнями.

– Ти ще хто, дитино?! – Вона чекала побачити будь-кого, крім кучерявої світловолосої дівчинки-підлітка, що сиділа на ліжку з квіткою в руці.

– Ло Ла, пані. – Дівча швидко оговталося від несподіванки. – А ви – наречена? Що ви тут робите? Це покої князя!

«От що відчувала кряча, коли її схопили як звичайнісінького гусака і потягли в невідомість», – відсторонено подумала Айріс, переступаючи поріг.

– Що ти тут робиш?! – говорити спокійно не вдавалось, тому що відповідь на це питання здавалася очевидною і гарантувала Джі Лін Рі особистий котел в обителі Великого.

– Ви не подумайте поганого! – сполошилася Ло Ла і кинулася збирати осколки вази. – Я не злодійка! Ми з Лікою часто сюди приходимо. Пані Майва свариться, але князь, мабуть, не проти.

«Ще б пак він не проти! Я придушу його власноруч! Засаджу довіку! Відправлю на копальні! Покидьок! Я примушу його сказати: «Так» біля вівтаря!» – подумки скаженіла Айріс, роззираючись навколо.

Джі Лін Рі уникав розкоші. Єдиною по-справжньому цінною річчю в його кімнаті були картини – «місячні пейзажі» великого Сі Шен Гі, талант якого оцінили лише після його раптової смерті від лихоманки. Увагу приковували і квіти – пишні, білі, із запахом меду та літньої спеки. Вони стояли всюди: у глечику на підвіконні, у вазі на письмовому столі, у скляній банці на журнальному столику, у розписному горщику на етажерці… Ніжні свіжі пелюстки лежали на ліжку і на підлозі – як у дешевих любовних романах про заборонені стосунки.

– Припини прибирати, тобі за це не платять! – Винуватий погляд дівчинки викликав лють. – Досить!

– Чому це? Князь дуже щедрий, а ми з дівчатами не жебрачки, щоб брати гроші просто так.

Якби Джі Лін Рі був поруч, Айріс видряпала б йому очі.

– З дівчатами, отже… – пролунало як смертний вирок. – То он які Пагорби насправді…

– А що такого? – Ло Ла склала черепки в поділ свого напівдитячого платтячка і випросталася. – Князь дбає про наш притулок з дня заснування. Ми не дикуни невдячні і теж іноді хочемо зробити йому добре.

– Добре… – луною відгукнулася Айріс, відчуваючи гостре бажання або побитися головою об стіну, або розкроїти декому череп. – Добре, трясця його матері! Тобто ви з дитбудинку і вибору у вас немає.

Дівча викинуло осколки у сміттєвий кошик біля столу і неприязно зиркнуло на співрозмовницю.

– У якому це сенсі немає? Кажу ж, ніхто не примушує нас працювати! Ми самі приходимо сюди, тому що Джі Лін – хороша людина. Ось Ліка образилася на нього через хлопчика і з тиждень дутиметься, і що? Має право!

– Ах, хлопчик винен… Який ще хлопчик?!

– Якого Ліка принесла. Маленький, пухкенький, просто диво! Вона хотіла його собі залишити, а пані Майва до притулку для хлопчиків відправила і князь їй не завадив. Воно ніби й правильно, там про нього краще подбають… Але Ліка тужить.

«Та цього нелюдя освіжувати мало!» – Айріс стиснула зуби, щоб не вибухнути лайкою в присутності дитини.

Ло Ла не винна, що сучасний світ – помийна яма, а Джі Лін Рі – розпусний гнойовий хробак. Ця дівчинка – суцільна наївність, правдиві слова про обожнюваного князя її засмутять і заженуть у нудьгу.

– Ходімо, переночуєш у мене.

Ло Ла пирхнула. Швидким рухом зібрала квіти з підлоги і викинула у прочинене вікно.

– Я і вдома переночую, пані наречена. Ну, у притулку. Адже ще зовсім рано. Дитячий час! А хочете допомогти – не розповідайте Ем Мі, що це, – вона вказала на пелюстки, – я влаштувала.

– Ем Мі?

– Покоївка. Та, що з обличчям як у лисиці та зміїним язиком. Вона ненавидить таке, та й нас, з притулку, не зносить. Думає, ми гроші крадемо і сад обносимо. Не скажете?