5.3

Тим часом мисливці побачили ціль і зупинилися. На їхніх похмурих фізіономіях читалося яскраво виражене бажання повернутися в затишний вестибюль до карт і жартів.

– О, гусачок! – Лисиця не помітила напружених поглядів і безбоязно підійшла до крячі. – Який доглянутий! І не тікає… Приручений? – Вона взяла птаха на руки як домашню тваринку. – Ну й важкий! Це якийсь місцевий символ чи звичайна примха Джі Лін Рі? Пародія на хвастощі Фабіана? У короля в саду ходять павичі, а у князя – гуси?

Кряча від такого нахабства очманіла більше, ніж мимовільні спостерігачі. Видала фінальний крик і безвольно впустила шию, підкоряючись нападниці.

– Шукайте самі ваше страшидло, – заявила Меліса, повернувшись до вояк. – Ми з гусачком знайдемо Ірису і вирушимо спатоньки. Так, гусику? – Вона почухала крячу під дзьобом («Він череп може пробити!» – невиразно повідомив А Лі). – Де його стадо?

Її навперебій почали запевняти, що в розпліднику за містом, тому що на волі ці монстри коять справжній жах, і краще туди поквапитися прямо зараз.

– Хочеш заробити? – Айріс дочекалася, поки Лисицю відтіснять на відкритий простір за малинником, і вилізла з укриття. – Відведи мене до своєї бабці. Я добре заплачу. Домовилися?

Зверталася вона в порожнечу – А Лі беззвучно зник серед листя, не попрощавшись.

– Ну й гаразд. Та ж кожен розповість, як побачити цю відьму. – Чомусь мовчазна втеча неприємно зачепила серце. – Шесса… Не може бути, щоб її просто так прозвали Шессою. Тоді вона – те, що треба. – Айріс покрутила в пальцях перстень з трояндою і поклала його в кишеню халата. – Вибач, Армане. Знову пробач. Я зроблю все якнайкраще, – промовила тихо. – Ти – мій порятунок із цієї пастки. Тільки ти.

Під ногою оглушливо тріснула суха гілка.

– Пані наречена! – Зіркі охоронці миттю залишили Мелісу разом із крячею. – З вами все гаразд?

Айріс мовчки пройшла повз них, широкою дугою обігнула птаха, що зацікавлено витягав довгу шию, і попрямувала до замку.

– Ірисо!

– Грайся з новим улюбленцем. Я буду в кімнаті.

– Точно? – недовірливо запитала Лисиця, густе волосся якої вже почав проріджувати масивний дзьоб.

– Або у тітоньки Руденс.

Важкі двері зачинилися, залишивши проблеми дикої природи поза кам’яними стінами. Покоївка, що тупцювала на ґанку і вдивлялася в сад, кинулась до «нареченої», але Айріс заперечливо похитала головою.

– Князь у себе? – поцікавилася, крутячи в кишені перстень і починаючи думати, що з небажаним нареченим треба хоча б познайомитися по-людськи.

– В місті. – Дівчина у мереживному фартуху розглядала столичну гостю із жадібною допитливістю. – Повернеться пізно. Телефон поки не працює, бо до Старого Сема прийшли друзі і принесли барило того доброго пива, що в «Єдиноріжках» йде по сорок монет за кухоль, тож…

– Де він живе? – Не те щоб це мало значення, але хотілося дізнатися про нареченого той мінімум фактів, який не дасть зганьбитися під час першої нормальної зустрічі.

Покоївка невідомо чому посміхнулася:

– На третьому поверсі, наприкінці коридору. Хороший у нас князь, чи не так? І матінка його така ж була, шкода, що померла молодою, а батько, якщо по правді, мало кому подобався. Бабуся розповідала, на княгині все трималось, а як її не стало, то все закрутилося не в той бік. Джі Лін Рі несолодко було спочатку. Вихований він занадто. Думали, ніякий буде, та князь наш ого-го! Його всі люблять і він усіх любить. Не чоловік – золото!

«А можна докладніше щодо «всіх любить»?» – Айріс знала: обмовки служниць – найчесніше джерело інформації.

– Золото?..

– Дружина в нього буде щасливиця! Нехай і не в діамантах, зате в коханні та пошані. Майві всі заздрять, та хто ж, крім неї, йому в Пагорбах рівня? Хіба та таємнича дама, яку ніхто не бачив. Ой!.. – Покоївка зрозуміла, що вибовкала зайве. – Я не те мала на увазі! Зовсім не те! Ви – княжа наречена. Лише ви! – Вона ніяково опустила очі. – Тепер все зміниться, га? – промовила нещасним тоном. – Князь обов’язково вас полюбить, адже… Ну… На добраніч!

«Адже якщо не полюбить, то помре», – мовчки завершила її фразу Айріс.

Прикро, що це – міф, у який вірять місцеві жителі. Почуття не зруйнують магію і нічого не змінять. І все ж зустрітися з відьмою треба. Вона має щось знати про шесс. Кажуть, неподалік у горах їхнє занедбане святилище? Нема сенсу чекати дива, та серце чомусь вірило в надію.

Навіть щільно зачинені двері не заважали хропінню тітоньки Руденс розноситися на весь коридор. Це зовсім відбивало бажання йти в сусідню кімнату. В такому «концерті» ні відпочити, ні заснути… Хіба що зачинити вікно і сховати голову під ковдру, але в кліматі Пагорбів ця стратегія – не варіант.

Айріс повернулася до вестибюлю, розраховуючи побачити покоївку і запитати щодо якоїсь іншої спальні. Внизу було порожньо, зате зовні репетували: «Р-ряч! Р-ряч!» без упину, і супроводжувалося це кінським іржанням, хитромудрою лайкою і металевим брязкотом. Схоже, крячу збиралися транспортувати до розплідника разом із Лисицею… Що ж, напівкровці не завадить невелика розвага.

На сходах хтось чхнув. Айріс сіпнулася, швидко поглянула на старовинний годинник, що стояв біля входу. Всього десята, але стемніло вже повністю… Чи винні хмари, що затягли горизонт, та ліхтарі, світло яких заважало очам пристосуватися до сутінків?