5.2

– Тихіше! – схвильовано прошепотів хтось високий, гнучкий і худорлявий. – Це болотяна кряча. Їх не можна лякати.

Від незнайомця пахло малиною, смородиною та полуницею. Саме останній аромат зацікавив Айріс і завадив одразу ж закричати на всю горлянку, кличучи на допомогу. Ну а потім стало якось ніяково… Ні, не перед юнаком, який тримав її так дбайливо, ніби не знав, що дівчата не кришталеві створіння. Перед невідомою крячею, яка впала на садову доріжку, вибивши кігтями іскри з каменю, і почала несамовито стогнати.

– Ти де знайшов полуницю? – Під яблунею було тісно, ​​потривожені яблука могли посипатися на маківку, тож Айріс безцеремонно заштовхала невідомого під найнижчу гілку. – Там ще є?

– Напевно. – У голосі незнайомця вчувалася провина. – Мовчіть. У кряч шлюбний період, вони дуже полохливі.

– Це гусак. – Наблизившись, птах набув знайомих рис. – Просто гусак.

– Кряча. Тсс…

– А в чому різниця?

– У пальцях.

Через сутінки Айріс не могла вивчити лапи білого красеня, що гордо вигинав шию і репетував без перепочинку.

– У кряч їх більше? – запитала, жмурячись і прислухаючись до шуму, що линув від входу в житлове крило.

– У нас їх стане менше, якщо не притихнете! – Невідомий уже майже благав. – Такий ось «гусак» мого дядька покалічив. Мовчіть, а то…

– Що?

– Ну… Це… – Він зітхнув і опустив очі. – Рот закрию, – промовив невпевнено.

Айріс зміряла його вивчаючим поглядом. У напівтемряві риси обличчя не особливо роздивишся, але сусід по укриттю був молодий, милий, сором’язливий і навряд чи належав до чоловіків, які шукають причини розпустити руки.

– Як? – Хотілося виявити в ньому ваду, перш ніж присутність якоїсь незрозумілої і ймовірно небезпечної крячі породить симпатію.

– А вам як треба? – буркнув незнайомець, відвертаючись. – Можу хустинкою, а можу, як у кіно, поцілунком.

– Хустинки в тебе немає. Впевнений, що вмієш добре цілуватися?

– Та будьте ж людиною і заткніться! – не витримав він. – Правду про вас базікають, розум зовсім того. Якщо на себе начхати, мене пожалійте!

Айріс м’яко приклала палець до його губ і кивнула на доріжку, де білий птах чистив пір’я, з підозрою косився на неспокійну яблуню і не забував кричати.

– Посунься, як тебе там. – Кряча перевальцем наближалась, і від її впевненого вигляду ставало трохи моторошно.

– А Лі Шин. А Лі. Гей, не випихайте мене!

– Ти ж чоловік!

– Повірте на слово, крячам байдуже. Давайте-но сюди. – А Лі притягнув Айріс до себе і вкрутився під велику тріснуту гілку, пригнуту до землі дрібнішими гілками. – Не бійтеся, вони не люблять тісного простору.

– То ти, я бачу, все знаєш про цих тварюк.

– Сімейна справа, – прозвучало із прихованою гордістю.

Ого, а новий знайомий зовсім не простий! Розплідник кряч – надбання Пригір’я. Люди, які там заправляють, – всі без винятку майстри, що довели свою компетентність.

– Іриса. – Айріс більше не хотіла грубіянити. – Не називай мене нареченою і проклятою, і ми порозуміємося. До речі, ти що тут забув серед ночі? – Злодієм вона свого супутника вже не вважала. – На побачення прибіг?

– Шукаю пані Руденс. – А Лі спіймав її руку і поклав на долоню невеликий перстень. – Вона загубила на тракті. Печатка з дуже колючою трояндою.

– На тракті?.. А! О.

– Ага. – Він невесело хмикнув. – То був я. Передасте пані Руденс перстень?

Айріс пробігла кінчиками пальців по затуплених гранях. Знайомі контури… Точно! Того ранку тітонька змерзла і полінувалася розпаковувати свій багаж у пошуках теплого одягу, а тому взяла товсту в’язану кофту племінниці. Мабуть, перстень випав із валізи, коли тітка в ній рилась.

– Це моє. Подарунок. Від… Та яка різниця? Дякую, А Лі Шине. Ця річ важлива для мене.

– Точно ваше, пані Міллс?

Айріс легенько цьомкнула його в щоку і притулилася до плеча, збільшуючи відстань між собою і притихлою крячею, що зацікавлено зазирала під яблуню.

– Дякую, – повторила щиро. – Ти гарна людина. Не клич мене пані, це неправильно. Я не родичка короля, хоч усі це й так знають. Твоя сімейна справа для Пагорбів важливіша, ніж мій родовід. Важко, мабуть, працювати із крячами? Ну, якщо вони такі страшні? Як їх розводять? Ви маєте особливі костюми? Як у пожежників?

– Я не працюю з крячами, – у голосі А Лі переважав жаль. – Бабця не дозволяє. Я в неї один залишився, береже мене як дитину. Крячі – це ж спадщина шесс, їм людину вбити – раз клюнути. Чаклунські тварюки… Але гарні, правда ж?

Айріс невиразно кивнула. І тут постаралися шесс… Шкода, що цього народу більше нема. Дуже шкода.

– Розумна в тебе бабця. Краще триматися подалі від чаклунства. – На очі самі собою навернулися сльози. – Знаєш, адже я теж у якомусь сенсі кряча. До птахів не можна наближатися тілом, до мене – душею… Не надумай у мене закохатися, добре? Хоча… Навряд чи ми ще побачимось. – Айріс шморгнула носом, і кряча відповіла голосним криком. – Але все одно й не дивись у мій бік.