Глава XII. Проклята спадщина

День швидко наближався до опівдня. Сонце вже повністю визирнуло з пухнастих хмар, посміхнувшись своїми золотистими променями. Тарас ступав старими, вузькими стежками села назад з базару, злегка пришвидшуючи кроки та міцно стискаючи в руці невеликий пакунок. Сірники — річ, що видавалася такою дрібницею, але в господарстві була незамінною. 

На ринку завжди панувала невгамовна метушня, й сьогодні — не виключення. Жінки сперечалися за ціну борошна, чоловіки розглядали нові мотузки та плуги, час від часу голосно торгувалися за добру пшеницю, а десь неподалік дітлахи сміялися, з азартом ганяючи старий, покоцаний м'яч.

Проте, підходячи до свого дому, Тарас відчув дивне похолодання, ніби крижані дотики долі проникали крізь стіни рідної оселі. За лічені хвилини, ця тривога стала повністю виправданою.

Зайшовши до будинку, погляд Тараса упав на два знайомих обличчя. У старій кімнаті він застав пані Василину зі скляними поглядом та засмучену матір з пригніченим обличчям. Здавалося, що сталася якась неминуча трагедія, а Галина мовчки намагається з нею змиритись.

— Я гадаю, ми з тобою все обговорили, і ти мене почула — холодним тоном звернулася Василина до Галини, обійшовши крижаним поглядом Тараса

Жінка, як ні в чому не бувало, швидко й впевнено вийшла з хати, залишивши за собою купу невизначених й нерозділених питань.

— Матінко, що сталося? — нарешті невпевнено та занепокоєно проронив Тарас, підійшовши ближче до матері та

Тривога охопила всі його думки, хлопець вже перекрутив всі можливі варіанти та почав готуватися до найгіршого.

— Тарасе, Василина.. вона.. прийшла, показала якісь документи, сказала що земля більше не наша.. — тихо відповіла жінка, важко зітхаючи

Слово за словом, материнський голос розлився сумом та невпинним розчаруванням. В її розчарованому погляді твердо читався біль та безвихідь. Ці слова прозвучали по всьому домові, як вирок перед стратою.

— Як земля більше не наша? — запитав він зненацьку, не в змозі повірити в те, що почув. Його обличчя потемніло від здивування та обурення 

— Сказала, що ми жодного права на цю землю не маємо.. — тихо продовжувала матір, у її розчулених очах читалося глибоке розчарування 

— Як це «не маємо»?! — вибухнув Тарас, голос його здригнув стіни оселі — та що ж це в світі коїться.. вже скільки років ця земля нам належить, а тепер її сіпнуло забрати у нас наше?!

Не витримавши гніву, Тарас кинув пакунок сірників на стіл і швидким кроком рушив з хати.

— Тарасе, зачекай! — жалібно вигукнула матір до сина, але він її не чув, а як і почув, то все одно не скорився

Тарас чудово знав, що не знайде пояснень у не менш розгубленої матері, а лише в тому великому будинку, де мешкала Василина. Його думки крутилися навколо останніх слів матері, а в серці жбурхали суміш образи та обману. Що це може бути, злий жарт, чи нові умови невгамовних Самойленків? Знову хитрощі та інтриги від ненажерливої пані? Що їм ще треба? Ці роздуми й супроводжували Тараса до величної оселі Василини. 

Масивна хвіртка до дому Самойленків вже була відчинена, немов очікувала на появу Тараса. Відчинені були, як не дивно, й двері до хати. Звичайно, Василина чудово знала, що Тарас неодмінно прийде до неї, аби знайти розумне пояснення, тому було одразу ясно, пані Самойленко точно має в кишені непросту розмову. 

— Вам вже своєї землі мало, то ви одразу й нашу загребти вірішили?! — зі злості крикнув Тарас до Василини, яка спокійно сиділа за столом разом з Марленою, перекладаючи якісь старовинні документи

— Заходь, Тарасе, — розміреним тоном відповіла жінка, ніби Тарас вже не стояв перед нею

— Тарасе, що сталося? — занепокоєно запитала Марлена, перевівши погляд на хлопця та відклавши хустку, над якою вона знову невпинно працювала 

— Це ти у матері своєї запитай! — гиркнув Тарас (чи-то на Марлену, чи-то на всіх присутніх), кивнувши головою на Василину — у неї й так з кишені статки ломляться, та їй же все мало, мало свого! Так вона значить вирішила сусідів розкрадати! 

— Тарасе, що ти таке кажеш! — здивовано відповіла дівчина, у її голові не складалися до купи почуті слова, вона не розуміла що відбувається і чому Тарас так злий на її матір 

— Тарасе, заспокойся, — спокійно та беземоційно (на відміну від Марлени, що не розуміла, що відбувається) сказала Василина, — все абсолютно законно

— Законно?! Законно відбирати у людей те, що по праву їм належить?! Це ваш закон?! — гнів, лють, злість, роздратування, — все це змішалося у тоні Тараса

— Мамо, що відбувається? — знервовано та збентежено запитала Марлена, перевівши здивоване обличчя на чіткий погляд матері та намагаючись самостійно розібратися в ситуації. Її розгублені зелені очі бігали від одного обличчя до іншого, шукаючи хоч якусь пояснювальну відповідь на те, що відбувається 

— Ці землі вже багато років не належать вам за документами, ви жодного права на них не маєте! — чітко й цілеспрямовано відповіла Василина, проігнорувавши питання доньки

— Я не знаю, який цирк ви тут влаштували, але ця земля була і залишиться нашою! І ці теки¹, які ви зараз так майстерно перекладаєте, нічого вам не дадуть! Ви не спроможні відібрати у нас те, що годувало нас роками!

— Матінко! Що відбувається?! Що ви таке кажите? — нарешті скрикнула Марлена, не взмозі впоратися з власними здогадками та насупивши чорні брови 

— Марлено, не втручайся! — суворо відказала жінка, звернувши до стривоженої доньки, — ці теки, якраз і є підтвердженням того, що ці землі спадково належать нікому іншому, як мені! — злісно відповіла Василина, перевівши стрімкий погляд на Тараса 

У повітрі завитала коротка мертва тиша, яка супроводжувалася напруженою, гнітючою й геть не веселою атмосферою.

— Та що ви таке кажите?! Яким боком ці землі взагалі вас стосуються?! — стривожено, але не менш розгнівано запитав Тарас 

— Стосуються ще й як! — самовпевнено й гордовито почала жінка, — ця земля назначена була вам, при Панасові Загорському, чи не так?