Глава ХІ. Бурштинове сяйво обману

                                     5 років тому

Це було весняне ранкове світло, коли ще світанок, тільки ледь торкався крилом невидимого проміння, а село оживало після прохолодної квітневої ночі, яка помітно залишила свій тьмяний слід. 

Саме в цей великий день, українське село, де традиції передавалися з поколіня в покоління, готувалися до священного святкування Великодня.

Великдень був не просто релігійним святом, а справжнім символом надії й єднання для всіх мешканців Гамарні.

Село зустрічало свято зі сходом сонця. Напередодні кожна родина старанно прибирала свої оселі та подвір'я, навіть якщо вони були скромними.

Хоча село не відрізнялося багатством в порівнянні з іншими, у цей день все виглядало інакше — навіть зношені хатини, вкриті солом'яними дахами, здавалися святковішими, коли їх прикрашали весняними гілками. Головною окрасою хати був свіжо побілений тин та майстерно вишиті рушники. Кожен з цих рушників відрізнявся своєю яскравістю та гарними візерунками. 

Люди, одягнені в прості, але дуже гарні, символічні та чисті сорочки, мовчазними кроками прямували до храму, несучі із собою кошики, прикрашені пестро розфарбованими пасками й сяючими яйцями, які освячувалися вже від самого світанку. У кошиках були прості, але символічні страви, а самі кошики були обережно прикриті вишитими серветками. Навіть у скруті, люди знаходили спосіб підготувати паски, які випікалися в печах ще звечора.

Дзвони в церкви в Гамарні, хоч і тріснувши від віку, урочисто скликали всіх до великодньої служби. Церква стояла наче в короні квітучих яблунь. Здавалося, навіть тихий вітерець співав разом із пташками величальні пісні. Ритуали свята наповнювали повітря особливим ароматом свіжоспеченого хліба і цвіту свіжих квітів. 

В цій чудовій атмосфері, на старій дерев'яній лавці біля церкві, освітленій ранковим сонцем, сиділи баба Ніна з Солохою. Вони обережно спостерігали за святковою метушнею та на втрачали шанс обговорити кожного перехожого.

— Ой, Солохо, бачила, який файний рушник Оксана вишила? — схилилась ближче баба Ніна, немов розповідає щось дуже таємниче й цінне 

— Бачила-бачила! Ото Оксана майстриня на всі руки звичайно, гарна напевно тобі помічниця по господарству! — усміхнулась Солоха 

— Ой і не кажи, дуже мені допомагає, не знаю що б я без Оксанки ото й робила — зітхнувши відповіла баба Ніна та паралельно стверджувально похитала головою — вона ще з самого рання до церкви побігла, напевно одна із перших! — гордо заявила вона 

Церква в Гамарні, освячена вранішнім сонцем, уже гуділа від звуків голосів, сміху й привітань. Люди купками збиралися біля храму, кожен зі своїми кошиками, в яких виднілися різноманітні страви. Повітря було наповнене ароматом свіжих пасок, що перепліталися з ледь відчутним димом від церковних свічок. 

Баба Ніна разом з Солохою продовжували сидіти на лавці, щоразу вставляючи свої думки у розмови з тими, хто проходив повз. 

— Ой, дивись-дивись хто йде, Марта Карпенко, Аркадія того що з Харкова онучка — шепотіла Солоха, хитро примружившись 

— Еге ж, і не кажи, й знову вбралася у ту саму квітчасту хустку, вже сім років, а то і більше з нею ходить! Все-таки чоловік не дуже балує її новими речами! — хихикнула баба Ніна, уважно придивляючись на Марту

— Та кажуть він взагалі нар.. дивись-но.. Мар'яна Приходько йде! — так і не закінчивши п'яте слово промовила Солоха, спостерігаючи вже за Мар'яною, дівчиною з худорлявою статурою та білявою косою 

— Це та, у якої чоловік до жінки сільголови маланиться¹? — з цікавістю запитала баба Ніна 

— Та нє! Це ж та, у якої чоловік алкоголік! — запевнила співрозмовницю Солоха

— Аа.. — протянула баба Ніна — а шо то в неї під оком? Чи в сажу ото залізла? — продовжила вона, уважно обводячи поглядом дівчину

— Схоже чоловік не тільки алкоголік, а ще й б'є її! — такий твердий та впевнений вердикт поставила Солоха, знову перешіптуючись з бабою Ніною

— А то хіба не Леська Стрільчиха ото біля Карпенко стоїть? — запитала бабця Ніна витріщивши очі на дівчину

— Вона-вона! — підтвердила Солоха

— Це ж та, що за дев'ять років ніяк родить Станіславу не може?

— Так-так, вона ж як про дітей ото чує, одразу вуха настопирює! Чи зурочив хто..

— Та їй до гадалки треба, — сказала бабця Ніна — до Палажки Чорноручки! Вона ж всьому селу ото ворожить, а як і Чорноручка не поможе, то вже нічого її не спасе! 

— Ну все з нею ясно, пустоцвіт! — стверджувально поділилася своїми думками Солоха

— Добридень, Христос Воскрес! — почувся поруч дзвінкий голос, перервавши галамагання² Ніни з Солохою

Перед ними повстала чорнява дівчина із темними оченятами, вона була стрункою як тополя, з червоними щічками, мов калина, та доброзичливою усмішкою.

— Здрастє! — хором відповіли Солоха з Ніною  — Воістину Воскрес.. — вже більш тихіше продовжили вони, обережно спостерігаючи як дівчина відходить у протилежну сторону 

— Це ж Мотря Бондар, Галичихи з Вінницької невістка! — впевнено повідомила співрозмовницю Солоха 

— Якої Галичихи? — зацікавлено запитала Ніна

— Та та що ж Петрівна! 

— А як звать?

— Та Бог його зна, вона вже як тридцять років Петрівна.. — задумливо відповіла Солоха — кажуть вчора Мотря ця, так свекруху облаяла з ніг до голови! Так нагримала, так словесами розкидалася, що аж собаки затихли!

— Оце так новина, хоч святих винось! — здивовано промовила Ніна — а зараз ото ходе, либиться всім.. воно і ясно все з нею, в тихому омуті чорти водяться!

— І не кажи, тиха як ягня, а роги як у бугая, тьфу! — самовдоволенно підтвердила слова Ніни Солоха, продовжуючи вголос обговорювати всіх людей, що потрапляли в її поле зору 

Поряд стояли молоді дівчата, які, зібравшись гуртом, з усмішкам обговорювали та перебирали розмальовані крашанки, час від часу заливаючись веселим сміхом. 

— А подивись-но, який народ дружний сьогодні — звернулася Солоха до співрозмовниці, вказуючи на дітей, які хором щось співали біля дзвіниці