Глава Х. Тіні правди

Вже була десь дев'ята година ранку, той самий час, коли все село збирається на базарі. Взагалі, базар відкривається набагато раніше, але саме в цей час він набуває особливої атмосфери та скупчення людей.

Останні дні весни щедро обдарували українське село невпинною красою та спокоєм, майже кожен куточок цієї місцини був наповнений яскравими фарбами та чудовим ароматом квітів. Небо вже давно встигло забарвитися у блакитний відтінок, а сонце піднялося, немов метелик, зігріваючи теплими променями все навколо.

Оксана вже поверталася додому з базару, несучи великий кошик, з якого не було видно що вона купила, бо купила доволі мало.. адже на базарі вона ніяк не могла заспокоїтись, й хотіла якнайшвидше повернутися додому, до бабусі, до сина.. тому Оксана поспішила й купила значного менше, ніж було у її планах. Її кроки як і раніше були важкими, власне, як і думки. 

Саме за цими, занепокоєними думками, її й перестріла Марлена. Між ними ніколи не було дружби, або навіть натяку на неї. Так.. напевно єдине що їх пов'язувало, це невеличка.. ну добре, сильна неприязнь, дуже сильна, адже Марлена часто любила підколоти Оксану, й цей раз не став винятком, напевно як і попередні сто разів, а можливо як і наступні.. двісті..

— О, дивись-но, хто тут у нас! Баба з пустим відром мені на зустріч йде, чого ж це так, Оксано? Чи не купила нічого на базарі? Зазвичай цілу ферму на собі тягнеш, а сьогодні що? — прискіпливо мовила Марлена виглядаючи через дерев'яний паркан. В її голосі чувся сарказм, а в очах іронія

— А сама-то, не бажаєш хоч раз до базару сходити та свіжих овочів купить? Чи не царської крові то робота? — не менш прискіпливо відповіла Оксана

— Та там завжди таке гендебало¹, що й не проберешся! А я у овочах потреби не маю, у нас і так все є, своє, домашнє. Туди зазвичай ходять ті, у кого на городі і курці на сміх не лишилося! — вигукнула Марлена, звичайно вона любила похизуватися, знаючи що у інших геть не така весела ситуація як у неї

— Що, Тарас тебе з хати випер, його вже дістала, тепер до мене прийшла чіплятися? — різко відповіла дівчина, вона вже не бажала продовжувати їхню розмову, але на кінець хотіла так само підколоти й Марлена, як і та її

— Та що ти розказуєш?! Ніхто мене з хати не виперав! — заперечила Марлена, звичайно, тепер ні іронії ні сарказму у її очах, а тим більше словах, не було. Вона не любила коли її підколюють у відповідь, адже це було дозволено лише їй

— Ой, Марлено, можеш навіть не викручуватись тут, либонь чи не все село вже знає, що на сватанні він тобі гарбуза дав! — трохи засміявшись відповіла дівчина 

— Та що ти тут мені розповідаєш! Мабуть баб наслухалася на базарі, тепер ходиш по селу і їх плітки розповідаєш.. треба тобі менше там бувати! Він взагалі-то любить мене!

— Ага, любить як вовк лисицю! Можеш заперечувати скільки хочеш, але сама ж від правди все одно не втечеш. Не будеш ти щаслива у цьому шлюбі Марлено, й сама знаєш чому — сказала Оксана, але вже більш спокійним та рівномірним голосом, знаючи що Марлену саме таке й дратує 

— Я у будь-якому випадку вийду заміж, як не за Тараса, то за іншого, а от тобі, взагалі вже ніякий шлюб не світить! Так і залишишся довіку одна, от скажи, ну кому ти потрібна з причепом?! — злісно вигукнула Марлена

— Та як такий то шлюб, то краще вже ніякого, я від чоловіків не залежу, й без них чудово живеться, на коліна падати не буду, аби мене заміж брали, як ти — так само спокійно відповіла Оксана, а потім продовжила свій шлях — але, припускаю що Тарас віддає перевагу тій дівчині з Проклятого озера, ніж тобі.. яка жалість, якийсь простолюдин знехтував дочкою пана.. співчуваю.. — нарешті додала дівчина, а потім, з почуттям гордості, що нарешті висловила Марлені те, що вона заслуговувала, остаточно пішла додому

Звичайно, кожне слово з вуст Оксани неабияк розізлило Марлена, але Оксана більше не чула, що їй далі казала дівчина, а можливо не хотіла чути.. але у будь-якому випадку, всі потім висловлені невдоволення Марлени пролетіли повз вух Оксани.

— Теж мені! Назбирала якихось пліток, а тепер розносить! Щоб тій бабі Солохі язик відсох! — фиркнула Марлена, свердлячи поглядом стежку, по якій попрямувала Оксана. Звичайно в душі вона б все віддала аби хоч трохи дізнатися про ту дівчину, але побачивши, що Оксана ніяк не реагує на її слова, вона замовкла, намагаючись власноруч обдумати все. Але попри те, що Марлена нав'язувала собі не віру у почуті слова, це її неабияк схвилювало

— А я знаю про ту дівчину! Й можу про неї розповісти! — почувся голос Тимка, одинадцятирічного місцевого хлопчака, молодшого сина тітки Зіни. Зазвичай він був в курсі всіх подій села. Інформацію він черпав з не дуже перевірених джерел (від Солохи), та хіба це когось хвилювало? Здавалося, жодна новина не проходила повз нього, хіба що з невеликою затримкою, з чого була і його вигода. Пустувати хлопець теж любив, тому чути від сусідів «Збитошник!²» — було вже звичайна справа. А взагалі, доволі цікавий та веселий хлопчина, щоправда, його коло спілкування було навідріз обділене почуттям гумору, що неможна сказати про самого Тимка

— Ой Господи! Налякав мене.. — скрикнула Марлена, мало не хапаючись за серце — Тимко, ти що тут взагалі робиш? Ти що, підслуховував?! — сердито продовжила вона, принаймні вона намагалася сердито це сказати, аби Тимкові стало за це соромно, але.. м'яко кажучи, не на того напала 

— Так — весело, й геть не соромлячись, як того бажала Марлена, відповів Тимко з усміхненою пикою 

— Тебе чи батькі, чи вчителі не вчили що підслуховувати не гарно? — невдоволенно промовила дівчина — чого вас взагалі в тій школі учать?! — додала Марлена 

— Та майже нічому.. тільки й кричать весь час! А самі нічого то й не знають, тому й запитують у нас! А Ганна Михайлівна взагалі тільки й товче про те, що ще ніколи не бачила нікого тупіше за мене в математиці за сорок років своє практики — сумно відповів Тимко, що-що, а ось математику він зовсім не любив, або ж математика не любила його..