Глава IX. Старі рани

Світанок у Гамарні починався з першими пташиним співами. Небо повільно світлішало, змінюючи темно-синій колір на ніжні відтінки рожевого та золотого. Повітря було свіжим та прохолодним, наповненим ароматом трав та квітів, які відкривали свої пелюстки до сонця. У дворі вже було чути гуркіт: корови, кози та інші тварини, які вимагали свіжої води та їжі. Жінки виходили на двір з кошиками чи сповидками¹, готуючись до довгоочікуваної поїзди на базар.

В хатині Оксани вже зранку панувала метушня. Вона прокинулася дуже рано, щоб встигнути зібратися до базару. Її день завжди починався з турботи про дім та родину. Оксана швидко одягнулася у свою просту, але гарну сукню, яку вона отримала від бабусі у подарунок на день народження. На столі в кухні вже стояв давно підготований кошик. Зазвичай, Оксана ретельно готувалася до поїзди на базар, й цей випадок був не винятком.

— Мамо, можна я піду з тобою на базар? — запитав Павлик, сповнений енергії після гарного сну 

— Сьогодні ні, Павлику. Мені потрібно швидко все купити й повернутися. Але я обіцяю тобі, що ми підемо разом наступного разу — відповіла Оксана, метушачись біля кошика 

— Дитино, встигнеш до дев'ятої прийти? — м'яко запитала бабця Ніна 

— Так-так, можливо навіть раніше, сьогодні я довго на базарі не буду, і так купа роботи по дому.. постараюся прийти якомога раніше — з цими словами Оксана схопила кошик та, накинувши на себе простеньку хустку, яку вона не так давно сама ж зшила, попрямувала до дверей — бабусю, прийду десь о дев'ятій, Павлику залишайся вдома та слухайся бабусю Ніну! — крикнула дівчина, виходячи з хати

Оксана вийшла з будинку та ступила на подвір'я, яке ще купалося в ранкову світлі. Трава під її ногами була вкрита холодною росою, що блищала, наче дрібні коштовні камінчики. Вона йшла повільно, відчуваючи прохолодний подих вітерцю, який ніжно торкався її обличчя й волосся та час від часу відкидала погляд на чисте, яскраве небо, сповнене ніжністю й красою.

Пройшовши декілька метрів, Оксана звернула увагу на старе яблуньке дерево, що росло на краю подвір'я. На його гілках висіли великі, соковиті яблука, які запрошували до себе яскравими червоними боками. Вона зупинилася на мить, подивившись на один з найбільших плодів дерева.

Оксана обережно простягла руку та зірвала яблуко. Воно було прохолодним від роси і приємно важким у руці. Оксана витерла яблуко об край сукні, й вже готувалася його відкусити, як раптом, її дещо відволікло. Дівчина почула різкий звук, хтось постукав у хвіртку. Оксана зі здивуванням повернула голову убік хвіртки. «Хто це, ще й з самого рання..» — промайнуло у її голові. Залишивши всі думки і відірвавшись від яблука, дівчина швидко підійшла до хвіртки. Доки вона йшла, стук повторився ще раз, але на цей раз вже більш голосно.

— Йду, я йду! — така була коротка, але зрозуміла й чітка відповідь Оксани на повторні стуки, що доносилися з хвіртки

Не втрачаючи жодної хвилини, дівчина відчинила хвіртку. Саме в цей момент, її серце завмерло, як і вона сама. Дівчину охопила як паніка, так і здивування, так і страх. Від здивування яблуко, що було у неї в руці, впало та з гуркітом покотилося до його ніг. До ніг пана Афанасія. 

Перед Оксаною повстав ніхто інший, як пан Афанасій. Його постань була величної і водночас тривожною. Здавалося, за чотири роки, пан аніскілички не змінився, лише декілька сивих пасм, які додалися на його волоссі. Як і раніше, він мав пронизливий погляд, який здавався надто глибоким і важким для будь-кого співрозмовника. Його очі, кольору небесного променю та сповнені суворості, зараз дивилися прямо на Оксану, неначе намагалися проникнути у саму її душу. 

Оксана відчула, як її серце стискається від напруги. Її дихання стало частішим, а руки невпинно тремтіли, як і вчора, коли бабці Ніна згадала про пана у розмові, але зараз він був не у розмові, а перед нею. У її думках швидко промайнуло безліч переживань: страх, злість, тривога, здивування, сум.. 

Зараз, перед очима Оксани пролетіло все її життя після розставання з паном, вона згадала всі її образи, всю ненависть, всі емоції.. у її пам'яті промайнуло просто безліч думок, безліч моментів, але більш за все, вона згадувала як важко було їй виховувати сина без підтримки, як їй було складно впоратися з усіма складнощами ситуації...

Лють та образа охопила Оксану, вона не могла стримувати емоцій, вона хотіла кричати від того болю, зробленого їй паном, вона згадувала як важко їй доводилося весь цей час, всі ці роки вона бажала лишень найменшої підтримки та розуміння, яке від пана Афанасія, вона не отримала, а потім стала просто ненавидіти, усією душею, ненавидіти.

Спираючись на емоції та невпинну злість, Оксана швидко спробувала закрити хвіртку перед паном, не проронивши ні слова, хоча в глибині душі вона кричала. Але Афанасій швидко зреагував та моментально схопив хвіртку

— Оксано зачекай! — нарешті проронив він, зруйнувавши мертву тишу, що повстала між ними. Я б не сказала що його очі були сповнені печаллю та жалем, але щось в них точно було, можливо відчай?

— Що тобі треба?! Навіщо ти тут?! — скрикнула дівчина, по інтонації було ясно, Оксана не мала наміру розмовляти, ні зараз ні потім, ніколи..

— Оксано, нам треба поговорити, ти й сама це знаєш та розумієш, не ускладнюй ситуацію — така була відповідь пана, суха та холодна, він був відсторонений, але рішучий 

— Ні, я не збираюся з тобою говорити, нам нема про що розмовляти, будь-ласка зникни! Зникни, як ті прокляті п'ять років тому, йди геть! — Оксана була налаштована серйозно, в її очах читалася непохитність, вона не збиралася погоджуватися на розмову у жодному разі, ба більше, вона не хотіла втрачати жодної хвилини для розмови з Афанасієм, для неї він ще тоді, став людиною, яка посіла головне місце у її ненависті

— Оксано, заспокойся й вислухай мене нарешті! — майже одразу відповів Афанасій, але ці слова, далися йому вже з підвищеним тоном 

— Ні! Ні за що! Одного разу я вже довірилась тобі, більше я жодної хвилини свого життя на тебе не витрачу, геть! Забирайся звідси! — знову зірвалась дівчина, й попри впертість та серйознісь своїх слів, вона все ще тремтіла й була схвильована