Глава VIII. Дарунок музики

І доки Оксану мучили спогади, що поступово перетворювалися з чудових на жахливі, на околицях Гамарні вже сутеніло. Ніч тихо огортала все навколо своїм темним серпанком. Небо повільно наповнювалося ніжно-фіолетовими відтінками, а перші зірки, що світилися вдалині, обережно почали з'являтися на горизонті. У хатині на краю села, палало м'яке світло від свічки, яка стояла на столі, щоправда, вона знову згасала.

— Ать, знову вже сірники закінчуються! — бурмотіла пані Галина розпалюючи чергову свічку — завтра на базарі нові купиш! — звернулася вона до Тараса — а то сидимо, хоть око виколи! Темно вже то як..

— Я і так всі гроші на них витрачаю.. — невесело відгукнувся Тарас

— Ой я тебе прошу, не тобі мене економії вчити, все життя впроголодь жила, але як у мішку жити не збираюсь! — так само невесело відповіла жінка

Вже за декілька секунд сільська хата наповнилася затишним сяйвом, яке розсіювало темряву. Стіни, вкриті старими рушниками та іконами ожили під мерехтливим світлом свічки. 

— Ой, коли ж ці злидні вже закінчаться.. — зітхала Галина упершись рукою об голову 

— Мамо.. — зі співчуттям сказав Тарас — ну не сумуй ти так, ну хіба ви з батьком так погано жили? 

— Ой сину.. жили як жили, є їжа — і то добре.. але ж не завжди вона й була, бідне життя було, бідне..

— Але ж ви любили один одного, чи не так?

— А толку від тої любові? У нас було багато планів на життя, і всі вони пішли під три чорти як Демидів син сільською головою став.. інколи буває, що любові недостатньо, аби подолати всі труднощі у житті.. — знову зітхала жінка 

Атмосфера набувала нових фарб, чи-то сумних, чи-то ностальгічних. Галина продовжувала згадувати ті часи, коли все здавалося простішим, а Тарас, затамувавши подих, слухав всі її розповіді від А до Я.

— Матінко, а як ви з батьком познайомились? — з цікавістю запитав він, перервавши її розповідь

— А я хіба не розповідала? — зі здивуванням поставила Галина питання, частково це було адресовано їй самій

— Ні, батько лише казав що ти в молодості бігала за ним..

— Що?! — вигукнула жінка, неначе зараз вирішується питання життя і смерті, і без її участі він не вирішиться — та не було такого! Це він вже життя за мною бігав! — з гордістю заявила вона 

— Ну а все-таки, познайомилися ви то як? — знову повернувся до цікавої для нього теми Тарас

— Знала я про нього ще з пелюшок, ти ж знаєш, у нас в селі кожен пес один одному знайомий.. а от особисто ми з ним познайомились, як він із Малого Мукарова приїхав назад нарешті.. ой давно це було.. — задумливо відповіла та, пронизуючи поглядом поряд поставлений глечик, неначе щось намагалася згадати 

                                               Літо 1859 року

Третя пора року розлилася по Гамарні пахощами стиглої вишні та гарячою спекою. Поля були вкриті золотими колосками, що важко хилилися до землі під вагою спілого зерна. Повітря наповнювалося ароматом квітів та і співом птахів. Розлогі дерева кидали затінок на маленькі хатки, укриті солом'яними дахами. А сонце, підіймаючись високо над обрієм, безперестанку заливало землю своїм золотим світлом, даруючи справжнє відчуття літа.

— Іваниче, грузи швидше! А то до обіду не встигнемо, баба Люба чортів дасть! — підганяв хлопець свого приятеля, вони грузили маленькі ящики з яблуками в чийсь двір, судячи з діалогу у двір баби Люби

— Та руки вже болять, а сонце голову пече! — відгукнувся той 

— Було б дивно, якби перетягуючи стільки ящиків, у нас не боліли б руки.. а ну, почекай мене тут, я зараз.. — з цими словами «Григорич» — як його звали на селі, віддалився на декілька кроків, таким чином підійшовши до дівчини, яка йшла поруч 

— Галко, ти ж? 

— Я, що таке? — відповіла дівчина, її гарні карі очі відблиснули цікавістю та доброзичливістю

— Ага, дивись, рівно о другій тебе буде чекати Федір біля Юхимової верби — відповів хлопець тицячи пальцем на велетенське дерево, яке навіть метрів за триста була видно неначе воно перед носом

— Федір? Який Федір? — зі здивуванням вигукнула та 

— Ну той що з Малого Мукарова приїхав!

— А.. а чому сам не покличе? — з підозрою промовила дівчина 

— Та звідки ж я знаю, він мене попросив тобі передати, а я й так зайнятий.. ну ти давай там, бувай, а то баба Люба сказала до обіду догрузити, а ми з Іваниче дай Бог до вечора закінчимо.. — з цими словами він знову зник та перенісся до свого приятеля, бо отримати «чортів» від баби Люби у нього бажання не було

За декілька годин, дівчина все-таки прийшла до призначеного місця. Особисто, вона не була знайома з Федіром, бачилися раніше на базарі, проте після того як він поїхав до сусіднього села — Малого Мукарова, вона його не бачила. А знала про нього лише те, що він син баби Люби — місцевої поштарки та те, що в нього «золоті руки».

Галина швидко крокувала по вузькій стежці, боячись що спізнитися на зустріч. Й попри те, що вона не мала нічого спільного з Федіром, вона чула багато хорошого про цього хлопця. Наприклад, баба Нюра розповідала про його добре серце, і як він допоміг їй донести важкі сумки, тітка Марія — польська родичка Галини, казала що він є хорошою людиною, й геть не схожий на свою матір. Так.. на селі не дуже любили бабу Любу, хоча.. напевно слова «не любили» не передали б вам те, як її ненавиділи. Не всі звичайно, але для більшої частини села вона була старою відьмою, можливо через її статки. Так, вона була доволі заможною жінкою, враховуючи те що село жило в недугі, але так само як її ненавиділи, так само й намагалися їй догодити, адже на людей, які їй подобалися, вона була щедрою.

Дівчина все ближче наближалася до Юхимової верби, це велетенське дерево, бодай не найбільше на селі, стояло на околиці Гамарні, його гілки утворювали густу зелену крону, яка розпростерлася над землею. Влітку листя верби шелестіло на вітрі, створюючи мелодійний шурхіт, що нагадувало пісні мавки. Стовбур верби був міцним та товстим, з глибокими тріщинами кори, які свідчили про довгі роки життя дерева. Юхимова верба отримала отримала свою блискавичну назву завдяки пану Юхиму — відомому панові, що народився та провів все своє дитинство у цьому селі. Пан був людиною високої честі та мудрості, який попри складну долю, зміг вистояти всі складнощі та ніколи не забував про свою Батьківщину. Всі жителі Гамарні добре знали про нього та дуже поважали. За легендою, після смерті, знайшли його заповіт, де він заповів поховати його у рідних краях, під великою зеленою вербою, так і зробили, а вербу назвали Юхимова, в честь нього. Щоправда.. зараз, ця легенда так і залишається лише легендою, мало хто може підтвердити чи було це все насправді та його існування, і тепер напрошується зустрічне питання, чи існував цей пан взагалі? Інші села не ставлять цю розповідь вище, ніж звичайнісіньку байку для дітей на ніч. Але для жителів Гамарні, це не просто байка або вигадка, а ціла невпинна історія, яку не можна передати словами, так само як і гордість людей за пана Юхима.