Глава VII. Зворотні спогади весни

                                          5 років тому

Весняний день на селі був просто чарівний. Золотисте сонце вже піднялося високо на небі, огортаючи своїм теплим промінням всю Гамарню. Квітучі яблуні і вишні розсипали свої пелюстки, наповнюючи повітря солодким ароматом. На лугах, вкритих різнобарвними квітами, танцювали метелики, створюючи ілюзію фантастичної казки. Молоді берези, їхні білі стовбури мов чисті полоси світла, хиталися під ніжним подихом вітру, розкидуючи перші бруньки. Садки починали вкриватися білими та рожевими квітами, яблунь і вишень, їхній аромат наповнював усе село. Прозора річка виблискувала під сонячними променями, плавно протікаючи через всю Гамарню. Вона додавала спокою та гармонії цій ідилічній картині.

Серед цієї краси, у затишному куточку саду, під деревом сиділа Оксана. Вона була зайнята вишиванням символічної сорочки. З кожної секундою вона створювала на полотні вишукані візерунки синіми та жовтими нитками. Дівчина була вмілою майстринею, вона гарно перетворювала просте полотно на чарівний одяг, що міг служити з покоління в покоління. Її світло-русяве волосся, зібране у просту косу, виблискували на сонці, а очі, немов весняна роса, відображали внутрішню красу.

Оксана була вдягнена у гарну вишиванку, яку сама ж нещодавно пошила. Її білі рукава були оздоблені яскравими та дуже гарними візерунками, які відображали всю красу української культури.

Під час роботи вона почала наспівувати пісню, яку завдяки бабусі знала ще з далекого дитинства, та пам'ятала й досі:

— В кінці греблі шумлять верби

Що я насадила..

Нема того козаченька

Що я полюбила..

Ой нема козаченька, — 

поїхав за Десну;

Рости, рости, дівчинонько,

На другую весну!

Росла, росла, дівчинонька 

Та на порі стала;

Ждала, ждала, козаченька 

Та й плакати стала..

Ой не плачте карі очі, —

Така ваша доля:

Полюбила козаченька,

При місяці стоя!

Зеленькі огірочки,

Жовтенькі цвіточки..

Нема того миленького

Плачуть карі очки..!¹

Її мелодійний голос розливався над садом, зливаючись зі співом птахів і шелестом листя. Вона співала з такою щирістю і почуттям, що навіть природа навколо здавалося завмерла, слухаючи її. Це було неймовірне видовище. Оксанин спів був наповнений емоціями: сумом, радістю, любов'ю та надією. Одного разу почувши цей голос, він назавжди закарбувався у пам'яті..

Саме в цей момент, з'явився пан Афанасій. Він крокував по вузькій стежці, вкритій світлими травинками й росою, це було недалеко від саду. Саме там він почув мелодійний голос Оксани. Зачарований її голосом, він зупинився на мить, прислухаючись до кожного сказаному нею слову. Його чорні очі блищали від захоплення, а обличчя відображало враження від почутого. 

Афанасій був високим, статним чоловіком із густим темним волоссям та сірими пронизливими очима. Його одяг видавав його за заможною й відому людину, що в цілому так і було. Обличчя було суворим, з виразними рисами, які гарно відображали його непохитний характер. Він майже завжди носив моноколь (принаймні без нього, його бачила тільки баба Ніна, і то коли він був дитиною, за її словами коли Афанасій поїхав до Проскурова і повернувся з моноклем, більше його й не знімав), який додавав його образу неминучої суворості. У одному його поглядів відчувалась холодність та відстороненість. Зазвичай він рідко з'являвся у Гамарні, майже весь час він проживав у Проскурові, де у нього були «справи», про які на селі ходили легенди. Доволі часто його згадували у рідних краях, коли треба було дорікнути дитині, мовляв «як батьків слухатись будеш, то заможнім та багатим виростеш, як пан Афанасій!» — але слова «я не хочу бути як він, і до Проскурова не хочу!» зазвичай не діяли, і закінчувалися стусаном під дупу, а слова: «а ну швидко йди на городі роботу перероби!» були в подарунок.

Пан Афанасій рухався легко й невимушено, його кроки були впевненими, але водночас повільними, аби не порушувати гармонію цього зачарованого місця. Його нога обережно ступала по зеленуватій траві, підходячи до ближче статури дівчини. Його погляд був наповнений повагою та захопленням. 

Руки Оксани продовжували вміло та спритно вишивати яскраві візерунки на сорочці, під супроводом неймовірного співу. 

— Вітаю, Оксано — різко почулося з-за спини

Ці слова порушили невгамовну мелодію дівчини та її саму, занурену у роздуми. Оксана підняла здивовані очі від своєї роботи та побачила перед собою високого чоловіка з приємною усмішкою

— Пане Афанасію? — запитала дівчина, раптово піднявши на ноги тримаючи у руках сорочку. Її голос трохи тремтів, адже вона знала про пана Афанасія (а хто про нього не знав на селі), але вони майже ніколи не бачилися, й тим паче не спілкувалися

— Вибач, не хотів тебе налякати, чи перебити твій спів.. ти, ти чудово співаєш — відповів пан приязним голосом — твоя, пісня така красива, вона неначе переносить у світ мрій, ти просто чудово співаєш 

— Дякую велике, пане.. — насторождливо відповіла Оксана 

— Вибачте за мою несподівану появу — швидко зауважив пан, намагаючись здатися привітним — просто я почув ваш чудовий спів і не міг пройти повз.. у вашому голосі є щось магічне, щось неймовірне.. 

Оксана опустила очі, невміло всміхаючись. Вона завжди вважала свій спів чимось незвичайним, й знала про свій талант, але всупереч усьому, практично ніколи не співала при комусь, адже бабця Ніна вважала, що це марна трата часу, і краще витрачати час з користю, — «співи не нагодують, а робота на хліб заробить». Згадавши бабусині слова, Оксана заспокоїти своє хвилювання, вишукуючи щось підхоже до сказати у відповідь панові Афанасію. Але він повів розмову далі:

— Оксано, я багато чув про ваш талант, але сьогодні я мав можливість переконатися у цьому особисто. Ваш спів — це справжнє мистецтво, яке просто не може залишитися без уваги..