Глава VI. (Не) життєві розмови

Пройшло менш ніж півгодини, весь цей час, Тарас пробув у тиші. Його мучили докори сумління, можливо не треба було так розмовляти з Марленою? Але так чи інакше вона й сама розуміла, що Тарас не любить її, й весілля було геть не його бажанням, а все ж шкода її.. він розумів Марлену, розумів ситуацію, але не міг змусити себе прийняти ці обставини. Але борщ він все-таки доїв. 

Він поглядав то на картину, що висіла навпроти нього, то на Марленину хустку, яку вона так і не дошила. І те й те було цікавим і захоплюючим. Картина була великою й гарною, написаною у теплих кольорах. На ній був зображений мальовничий краєвид: залита сонячним світлом зелена лука, що простягалася аж до горизонту.. по лівій частині картини виблискувала річка, чия вода здавалася кришталево чистою, відбиваючи блакить нескінченного неба. Марленина хустка, яку вона так і недовишивала, теж привертала увагу. На цій хустці Марлена майстерно вишивала візерунки червоними, синіми й зеленими нитками, створюючи складний і гармонійним орнамент. Посередині хустки красувалася голка, що була міцно встромлена у білосніжну тканину, насправді вона не дуже вписувалася у цю картину, але, гадаю, що Тараса, що Марлену, це останнє, що їх хвилювало.

— О, Тарасе, ви з Марленою вже поговорили? — різко почувся голос з-за спини. Це була пані Василина, її слова моментально перервали роздуми Тараса та тишу, що вже прижилась у цьому величному будинку

— Так-так, помирились.. — відповів Тарас, повернувши голову до жінки 

— А чого вона онто вибігла на вулицю зі словами «Ото ідіот, ідіот..» — підозріло запитала Василина 

— Та то від радості.. побічний ефект..

— А, ну давай то хоч тарілку вимию.. — промовила Василина намагаючись взяти тарілку до рук 

— Ні-ні! Я.. я сам помию, дякую вам за гостинність — різко відповів Тарас ледве не вириваючи з рук тарілку

— Добре-добре.. — зі здивуванням сказала Василина

Менш ніж за хвилину він швидко вимив тарілку, й поставивши її на стіл виблискували пішов додому зі словами «Дякую вам, велике!»

Василина здивовано підняла брову, але так само тепло попрощалася, здається..

— Ото Марлена хлопця залякала, аж смикатись почав.. — прошепотіла жінка, тероризуючи поглядом вимиту тарілку, таким чином перевіряючи її на чистоту

Тарас ішов додому, й знову по вуха в думках. Він намагався впоратися з власними роздумами, але це завдання була складнішим, ніж здавалося. А матір вже тут як тут чекала Тараса на ґанку, виглядаючи здалеку хоч якісь емоції на обличчі сина.

— Ну що, сину, помирилися? — нетерпляче запитала жінка з порогу 

— Помирилися.. — байдуже відповів хлопець, заходячи до хати

— Що, не помирилися?! — не стримуючи емоцій крикнула матір наздоганяючи сина 

— Матінко, помирилися ми кажу..

— Та в тебе ж на пиці написано що ні! Уу.. ну я ж казала! Треба було все-таки квіти у тітки Зінки взяти! Тоді б точно помирилися! — сказала матір ледве не хапаючись за голову — ця ж Марлена ще та дівка! Тьфу! Треба ж гординю свою показати!

— Взяти, чи вкрасти? Це ж не мої квіти, й вони тут взагалі ні до чого.. — відповів Тарас, сівши на старенькій стіл на кухні

— Та яка різниця! Квіти то може хоч якось допомогли би.. так а чого не помирились то?

— Та я їй що не скажу, одразу драму розводить.. — сухо відповів Тарас

— Ой дурний ти хлопець.. ну сказала, ну й що? У нас зараз задача з Самойленками хоч якось стосунки налагодити, та Василина тільки й чекає як би нам насолити, а ти за слова чіпляєшся, і Богу.. так ми ніколи з цього скрутного багна не виліземо..

На ці слова Тарас лише похитав головою, й вислухавши ще декілька докорів від матері, він все ж таки погодився з усіма сказаними словами, й пообіцяв вести себе привітніше з Марленою, в цілому як завжди.

            В цей час у домі Самойленків

— Матінко, ну от хіба я така погана? Ну я ж наче й гарна, й розумна, й роботяща то яка, як треба то я і дров нарубаю, і води натаскаю, й слова поганого не скажу! Ну от чого йому ще не вистачає?! — бурмотіла Марлена кинувши хустку на стіл зі злості, так і не розібравшись з заплутаними нитками 

— Ой доню, не кип'ятися ти так — м'яко сказала матір, намотуючи на палець фіолетову нитку — йому просто час потрібен, як кажуть, змиритесь й злюбитесь!

— Ой матінко.. я вже й думати не знаю що.. — сумно промовила дівчина

— Марлено, ти би менше нісенітницею всякою страждала, краще б по городу матері допомогла! — відповіла матір з трохи підвищеним тоном та нотками докору 

— Матінко, я вам й так цілими днями допомагаю! — відповіла Марлена, не приховуючи свого невдоволення щодо допомоги по городу

— Ой, знаєш, доню, чоловіки різними бувають — зітхнула Василина — ось наприклад батько твій, Царство йому Небесне.. майже завжди милосерднии був, й благодійністю займався, й на родину завжди час знаходив, й любив мене сильно, а тебе взагалі все життя балував, загалом гарною людиною був, гарним чоловіком. А от брат мій, пан Афанасій, навпаки з нелегким характером був, але з часом люди змінюються, раптом і Жадан твій, швидко на краще зміниться?

— Ну ви й порівняли звичайно.. — промовила Марлена засміявшись — у дядька Афанасія характер то не просто нелегкий, а суворий й непохитний.. Тарас не такий, хоч іноді й складним буває, але мені здається будь-кому до характера дядька Афанасія ще далеко..

— А ти на дядька не наговорюй! Він хоч й суворий, але ж людина непогана! Він до речі за декілька днів приїхати до Гамарні має, принаймні повинен був

Марлена здивована підняла брови. Вона нечасто бачилась з материним братом. Пан Афанасій жив у самому Проскурові! Іноді він приїжджав до Гамарні, щоправда вони не були близькими й рідко спілкувалися, але у її пам'яті він завжди пам'ятався саме так: високий, худий, із суворим обличчям, його гострий погляд крізь моноколь завжди ніби проникав у саму душу співрозмовника. Він був доволі зі складним характером, тому завжди при сварці, коли Марлена показувала свій характер, Василина дорікала їй словами «як Афанасій мені тут розкричалася..!»