Глава ІV. Пухнаста бесіда

Це «дещо» було ніщо не інше, як кішка баби Зінки — Зоря. Це була справжня безтурботна «королева» Гамарні, щоправда, некоронована, та й королевою напевно тільки й вона себе вважала з бабою Зіною.. але хіба ж їй не позаздриш? Лежиш, спиш, їси, гуляєш, лежиш, спиш, їси, гуляєш та вилежуєшся на сонечку, хіба це не мрія?

Так.. баба Зіна любила тварин, навіть дуже, ледве не кожен день підбирала їх з вулиці, та зі звичайної «Мурки» — бродячої та нікому непотрібної кішки з базару, вона могла легко перетворити її на справжню британську королеву Вікторію, що жила як у Бога за пазухою, а точніше, у баби Зіни за пазухою. 

Зоря була справжньою тінню ночі, у якій оживала грація та статність. Її шерсть, глибокого чорного кольору, сяяла, неначе небо перед грозою. Очі Зорі — яскраві, мов два кришталеві озерця, відбивали тонкі відтінки смарагду.

— Ой, Зорько, налякала ти мене! — мовив Тарас, заспокоївшись, що це не ведмідь який його зараз зжере, а лише місцева кішка

Але Зоря проігнорувала ці декілька слів (навіть не ворухнулася) а натомість солодко потягнулася, немов щойно проспала дві доби. А потім, озирнувшись, (напевно, вона сподівалася знайти мишу, або хоч щось їстівне, але на очі попався лише якийсь Тарас, який не входить до її меню) вона прилягла поруч з кущем, та почала вилизувати свої пухнасті лапи.

«Вона голодна напевно..» — подумав Тарас, але у кишені крім кулона було геть пусто, а кулон був геть не їстівний, хоча.. може Хвеська — Хивріна кішка, можливо й спробувала б його на смак, але Зоря, що звикла до більш їстівної їжі, й нюхати не стала б

Тарас озирнувся, прагнучи побачити бабу Зіну, яка вже біжить розшукувати Зорю, але так нікого й не побачивши, він зітхнув та підняв кошлату красуню на руки.

— Ну що, Зорько, пішли додому до баби Зіни, вона тебе напевно вже шукає, нагодує тебе вдома чимось смачненьким..

Власне, кішка і не опиралася, вона лише покліпала своїми трав'янисто-зеленими очима, оглядаючи світ, який відтепер був для неї трохи вищим, ніж зазвичай.

Дорога до баби Зіни була короткою, вона жила неподалік від цього місця, та за декілька хвилин можна було легко дістатися її будинку. 

Дійшовши до бабиної хати, Тарас обережно постукав у хвіртку, але безрезультатно, жодного шурхіту. Тому він постукав ще декілька разів, й на цей раз, шурхіт з'явився, щоправда, була це не баба Зіна.

Поза хвірткою почав голосно лаяти громадний пес - велика вівчарка, на прізвисько «Малюк». В дитинстві хлопець часто перелізав через паркан по яблука до цього двору, а потім ще декілька кілометрів бігав від Малюка, й накінець, отримував чортів від баби Зіни, але гадаю, що яблука були того варті. Власне, хто від цього собаки не тікав, його характер та бажання когось зжерти було значно більшим за ім'я. Навіть коли Юрко з Проскурова приїжджає, то він досі сіпається його. Інші собаки теж почали лаятись, адже їх там було уйма, але не сильно, Малюка не перекричиш. 

— Бабо Зіно, це я, Тарас! — гукнув він, але й на цей раз окрім гавкоту ще декількох собак, нічого не змінилося

Але, не почувши жодної відповіді, Тарас вирішив трохи зачекати. Він сів на стареньку лавку біля хвіртки, а Зорю обережно посадив поруч, тепер у неї був новий «трон»

— Добре тобі живеться, Зорько, напевно бабця Зіна тебе кожен день нагодовує різними ласощами — посміхаючись мовив Тарас, на що кішка м'яко підмяукнула, немов підтвердила всі сказані слова — шкода, не у всіх таке гарне життя як у тебе.. — продовжив він, але вже не так весело, а навпаки, з легким сумом у інтонації — знаєш, життя це така штука, що від нього можна очікувати все що завгодно.. на жаль, ми не зможемо знайти досконалості в цьому недосконалому світі.. я раніше на життя не жалівся, ми хоч з матінкою і жили все життя бідно, але це мене не сильно турбувало. Звичайно, було б непогано жити краще, але я був вдячний Богу й за те, що мав. Проте, у мене випав великий шанс жити краще, набагато краще ніж раніше, це було те, про що мріяла моя матір все життя, однак, цьому шансу, я радий не був. Це така можливість, таке везіння.. але ні, я не радий. Марлена тоді якраз з Малого Мукарова приїхала, пані Василина завалилася з цією новиною несподівано, але щастя матінки, не було меж. Пані Самойленко обґрунтувала це тим, що їхня велика «дружба» з моєю матір'ю, буде чудово закріплена моїм шлюбом з Марленою. Я навіть не уявляю як Марлені вдалося її переконати, адже для пані Василини ми завжди були нижчого сорту, «Без шеляга в кишені» — так вона висловалась про нашу родину, а про її велику дружбу з моєї матір'ю й не шлося, вона тільки любила тримати нас на короткому повідку. Матінка ледве могорич¹ не влаштувала, дуже вже вона рада була цій події. Її щастя не було межі, але не мені. Марлена чудова дівчина, вона дуже гарна та хазяйновита, але не люблю я її. Не бачу я у ній когось більше, ніж просто односельчанку, навіть уявити не можу наше весілля. Але матінка навпаки каже, що це золотий шанс, не кожному щастить одружитися на дочці пана, а тим паче мені, простолюдину з бідної сім'ї. Але я не люблю Марлену, хіба може бути шлюб без любові, хіба то шлюб? Однак, у будь-якому випадку, мені доведеться, що б я не робив, все марно, за декілька днів весілля буде, хочу я цього, чи ні.. — за цими емоційними словами спокійно спостерігала Зоря, ні, вона майже ніяк не реагувала, й здавалося геть плавала у своїх власних роздумах, але саме це й було потрібно Тарасові, йому не потрібні були докори і поради від інших, йому треба було просто комусь висловитись, щоб його хтось послухав, й неважливо хто, й неважливо уважно чи ні, просто вислухати і все — а декілька днів тому.. я був на проклятому озері, трохи моторошно звучить, правда? Але нічого такого моторошного я там не побачив, навпаки, зустрів щось прекрасніше, за розповіді про це місце.. я зустрів там дівчину, Цвітославу. Ми бачилися лише раз, й встигли обмінятися декількома словами, не більше, але навіть за цей короткий час, вона засіла у моєму серці. Ми навіть майже й познайомиться не встигли.. — сумно згадував Тарас, діставши з кишені той самий кулон..