Глава ІІ. Прокляте озеро

                  1879 рік, на околицях Гамарні

Чарівне це, однак, місце, Гамарня. Природа не пошкодувала своєї чарівності цій місцині, немов вкрила її золотими нитками весняного тепла. Це селище, огорнене історичною величчю та духом українських традицій, розкинулося серед густих лісів та тихих річок. Недалеко від самого Проскурова, як полюбляють казати місцеві «як рукою подати».

Це місце, що дихає легендами, а міфи й таємничі розповіді про надприродні сили стають частиною щоденного життя. Але краса Гамарні справді зачаровувала своїми неповторними рисами. Аромати квітів та роси створюють неповторну атмосферу, що огортає цією безмежною красою. Безкраї зелені луки та свіже повітря, наповнене пахощами трав, змушували забути про все на світі й зануритися у цю непорушну ідилію. Однак не всі жителі села, мали таке життя, як краса цього місця, іноді навіть співи птахів, що мали додавати тепло надії, були безсилі і не допомагали.

                                 ***

— Мамо ні! До чорта твоє весілля! — вигукнув юнак хаотично ходячи по маленькій кімнаті 

— Та я ж для тебе сину хочу цього! Заради твого майбутнього! — відповіла стара мати витираючи пил зі старого столу

— Заради мене?! Ні! Ти влаштовуєш це весілля лише для себе! Ти думаєш не про мене, а про своє скрутне становище!

— Та хіба ж я не для твоєї долі Тарасе, з Самойленками домовлялася? Знаючи наше положення вони притиснули нас до стіни.. у мене й вибору не було! Але гадаю, це найкращий вихід з ситуації, тому Тарасе.. подумай! Це для твого ж блага! — переконувала матір

Але сам Тарас прослухав повз вуха всі дорікання матері, бо на день він по триста разів чув подібні суперечки, і геть не звертаючи уваги на слова матері вийшла з хати на вулицю, ступивши ногою на холодну росу він помітив що вже заходить сонце. Але він все одно продовжив крокувати по вулиці, з кожним пройденим метром здавалося, що сонце заходить все швидке и швидше. 

— Ніч вже на дворі, куди ступаєш? Чи не до Марлени? — почувся голос з-за паркану, це була Оксана, односельчанка Тараса, що не так давно після народження незапланованох дитини повністю поринула у роботу та допомогу по господарству бабусі

— Оксано відчепись! Вчора знову сльози лила, а сьогодні що, настрій покращився? 

За лічені секунди на обличчі Оксани й сліда не залишилось від колишньої усмішки, її зелені очі знову повернулися у природній вже для неї стан 

— Знаєш, а йди куди йшов Загородний! — крикнула дівчина паралельно виливаючи воду з відра за паркан, ледь не на Тараса, але планувала на нього

Раніше Оксана завжди була веселою та доброю, вона обожнювала співати та грати на музикальних інструментах, щоправда не завжди у неї був час на улюблені заняття. Та на селі вона славилася тим, що була вправною мацстинею. Але все це змінилось, чотири роки тому у Оксани народилась незапланована дитина, Павлик. Саме з того часу від веселою та оптимістичної дівчини не залишилось і сліда, тепер вона майже не виявляла жодних емоцій та просто мовчки працювала зранку до вечора й допомогла бабусі. Ця новина розлетілася по селу моментально, й з того часу у Оксани не залишилось друзів, а на згадку про них лише плітки та знущання з кожного двору. Тарас співчував Оксані, але трохи пізніше у нього й у самого почалися проблеми, тому на цю ситуації йому, як і багатьом хто її хоч трохи підтримував стало абсолютно байдуже, насмішки та плітки про Оксану ходили по Гамарні й досі.

Тарас вирішив піти подалі від рідної хати та шукати спокій біля проклятого озера, яке завжди оповите містичними легендами та історіями, що передавалися з покоління в покоління. Він крокував по доріжці, що вела до озера, й з кожним кроком йому ставало все лячніше, адже згадуючи як змалечку полюбляв слухати історії від баби Солохи про це місце, там водилась різна нечисть, а сонце, що вже майже зайшло, ще більше наганяло страху.

На селі доволі часто лякали дітей казками про «прокляте озеро», мовляв, там водиться нечисть, мавки, русалки й інші злі духи, які можуть заманити необережних мандрівників. За легендою, одного разу, туди дівчину русалки заманили.. втопилась нещасна, а відтоді на озері тому, не святкували Івана Купала, й геть «проклятим» прозвали. Кажуть, русалки туди заманюють людей що з нещасливою долею, а потім душі їхні собі забирають, й русалок з них роблять. Але навіть ці моторошні історії не зупиняли Тараса. Звичайно, зараз вже мало хто вірить у ту легенду.. але озеро так і залишилося для всіх «проклятим», і звичайно, за роки, жодна жива душа туди рідко потрапляла, а то й зовсім не потрапляла..

Вже невдовзі перед Тарасом з'явився великий берег озера, і він зупинився, оглядаючи місцевість, не кожен день на «проклятому» озері буваєш.. 

Це озера дуже здивувало хлопця, адже його вигляд не зовсім відповідав своїй назві.. він, заворожений красою цього місця, милувався відблиском місяця на гладенькій поверхні води. 

О.. це було щось.. це озера виглядало неймовірно гарно, воно здавалось таким тихим й спокійним, але в той же час чарівним та захоплюючим. Береги озера були вкриті густими калиновим кущами та вискоми деревами, чиї гілки розповзались на всі боки, створюючи природний заслон від сторонніх очей. Глибока вода здавалася зеленуватого відтінку у перемішку з ніжно-блакитним. Поверхня води гарно відбивала місячне світло, створюючи дивовижні відблиски, що нагадувало мерехтіння зірок. 

Густі зарості очерету та водоростей оточували озеро, навколо якого весь час панувала незвична й загадкова тиша, не співали соловейки свої завітні пісні, не дзижчали комахи поверх води, навіть земля навколо озера була особливою, вона виглядала вокгою й трохи моторошно болотистою.

Водна поверхня озера теж була тихою і спокійною, майже без жодного руху, але інколи піднімався легкий туман, що стелився над водою, додаючи почуття таємничості та і загадковості. Туман був густим і білим, інколи нагадуючи примарні силуети, що виникали з води і зникали в повітрі. Вода простелилась серед темно-зелених заростей очерету.