Глава І. Святково-проклята ніч

                                            «Не зажди щастя це те,                                                      чого хочуть інші, щастя це те,                                                                чого хочемо ми»  

                     1798 рік, ніч на Івана Купала 

Нарешті, настав чарівний вечір Івана Купала — свято, на яке з нетерпінням чекали майже всі мешканці Гамарні. Ця святкова ніч ще ніколи не минала ці края. Щороку, вона збирала все село біля мальовничого озера, що загубилося серед Карпатського лісу.

Це місце оживало яскравими кольорами та гучними піснями, коли сонце заходило за горизонт, і на небі запалювалися перші зірки. Повітря було наповнене ароматами димного багаття, польових квітів і свіжих трав. 

Вогнища палали по всьому березі, їхнє полум'я відбивалося у спокійних водах озера. Люди збиралися навколо вогнищ, співали народні пісні, грали на музичних інструментах та танцювали у веселих колах. Діти бігали, розмахуючи квітковими вінками, плетеними з польових квітів, що додавало святкової атмосфери.

Жінки та дівчата одягалися у святкові вишиванки та гарні вінки. Вони плели їх з ромашок, волошок, маків та чорнобривців, вплітаючи у них стрічки різних кольорів. Ті вінки мали чарівну силу і символізували красу та молодість. Дівчина пускали їх на воду, спостерігаючи, як вони пливуть та ворожачи на майбутнє. Це був дуже важливий обряд, адже вважалося, що якщо вінок пливе рівно та далеко, то дівчина скоро вийде заміж. Хлопці ж, спостерігаючи за вінками, намагалися дістати той, що їм сподобалася, таким чином обираючи собі наречену, після чого вони продовжували стрибали через вогнища, демонструючи свою відвагу та сміливість. 

Вогнища ставали центром уваги, навколо яких кипіло життя і лунали веселі голоси. Вечір наповнювали співи. Народні пісні з мелодіями про кохання, природу та долю неслися над озером, змішуючись із звуками літнього вітру і шелестом листя. Зелені береги окутали блискучо-прозору воду, на якій розмито виднівся місяць. Атмосфера була наповнена веселощами та радістю, але водночас магією і таємницею. Люди вірили, що саме в ніч на Івана Купала трапляються дива, що можна знайти цвіт папороті, який приносить щастя та багатство, та зустріти міфічні істоти, такі як русалки, що виходили з води на береги озер.

Серед цієї веселої святкової метушні, трохи осторонь від галасу, під старою розлогою вербою, стояла дівчина. У неї було шовковисте каштанове волосся та небесні очі, блакитного кольору. Її волосся було зібране у косу, прикрашену квітковим вінком. Дівчина була вдягнена у святкову вишиванку, її світло-синя спідниця спадала до землі, а вишитий верх був прикрашений візерунками. Вона виглядала доволі стурбовано та навіть сумно, неначе когось, або щось чекала. Дівчина не веселилась з іншими, не раділа цьому чудовому та символічному святу, на яке чекав ледве не кожен, вона не була приєднана до того дружнього кола біля вогнища, вона лише нервово стояла осторонь, спостерігаючи за веселощами інших, які вона не мала сама.

— Як проходить вечір, Божено? — почувся голос позаду

Божена здригнулася й різко повернулась, перевівши свій погляд на дівчину, що обперлася плечем об вербу і зверхньо поглядала на неї. Це була висока на зріст дівчина, з гарним чорним волоссям, неначе вугілля. Її очі були яскраво-зелені, мов витончені смарагди, а погляд пронизував до самісіньких кісток.

— Бачу, ти когось чекаєш.. випадково не Ямена, ти.. виглядаєш у тому натовпі? — мовила дівчина, кивнувши головою у юрбу біля вогнища. Її голос був повільний, але водночас впевнений та рішучій

— Нюро, що тобі треба.. — тихо відповіла Божена, слова звучали невпевнено, а сама дівчина відвела свій погляд, не бажаючи продовжувати розмову

— Ха, що мені треба? — засміялась вона. Від її голосу у Божени пішли мурашки по шкірі, він немов пролунав по всьому озеру, навіюючи моторошність цього місця. Дівчина підійшла ближче до співрозмовниці — це тобі що треба?! Крутишся, крутишся, а свого всеодно не отримаєш, так і знай! Вилупилась як корова на нові ворота! Або заперечувати станеш?! Га?!

— Нюро, чого ти прагнеш? Просто дай нам спокій! Не любить Ямен тебе, і не полюбить ніколи! Годі вже галасу наводити, просто залиш нас і все.. — відповіла Божена, голос став більш впевненішим ніж попередні, але недостатньо впевнений аби перевершити Нюру

— Любить, не любить.. а все одно одружиться! Ще й як! Його сім'я на мого батька працює, у нього вибору немає, як одружитися зі мною.. — відповіла Нюра, одне її гучно сказане слово могло легко приглушити всі сказані слова Божени — ти не будеш з ним, ти не будеш ні з ким, чуєш?! Я прокляла тебе! Чуєш?! Прокляла! Відтепер ти ніколи не знайдеш свого щастя! Ніколи! Ти проклята!

Серце Божени почала невгамовно калатати, хвилювання огорнуло її розум, вона обережно відійшла назад на декілька кроків, але при цьому, дівчина все ще намагалася зібратися з силами

— Облиш це все, прийми правду, а не живі мріями. Я не хочу тобі зла, й прокляття твоє, правди не змінить.. — тихо відповіла Божена 

— Замовкни! Ти тільки заважаєш! — холодно відказала Нюра, у її очах палав вогонь — я тобі обіцяю, саме сьогодні, на Івана Купала, ти відчуєш всі наслідки свого втручання у моє життя, у наше життя! Ти будеш страждати все життя! Все життя! — закричала дівчина, у кожному її слові можна було знайти тонни ненависті та злоби 

Божена знала, що Нюрою зараз керуює біль та невпинний гнів, але навіть розуміючи всю ситуацію, навіть розуміючи її становище, дівчині стало геть не по собі від цих гучно сказаних слів.

— Нюро, послухай.. ти ж знаєш що відбувається.. ти знаєш, що ми з Яменом ще давно покохали один одного.. зрозумій! Ти не будеш щаслива з ним у шлюбі, не знайде твоя душа з ним щастя ніколи! Зрозумій мене! Просто залиш нас у спокої! — благала Божена, її погляд був сповнений надією, й навіть знаючи, що Нюра ніколи не відступить і буде наполягати на своєму, Божена завжди мала хоч краплю надіії, навіть тоді, коли ситуація була безвихідна